Завантажити

жити й далi. Та пiзно згадувати.
I Малуша не шкодувала, що залишила Будутин. Того, що вона побачила в Києвi, було досить, щоб пiти з села. Заради цього варто було не тiльки залишити Будутин. Коли б треба було вiддати все життя - Малуша i його б не пошкодувала.
Тепер вона була щаслива. Як часом мало треба людинi, щоб вона вiдчула себе щасливою! Одному для цього треба золото, другому - землю, третьому - любов... Пiсля багатьох лiт, пiсля безконечних мрiй, пiсля такого важкого й небезпечного шляху, пiсля всього, що, здавалося, несила було б витримати найдужчiй людинi, Малуша на мить - i це справдi була єдина мить! - побачила свою мрiю - Святослава, побачила надiю - Володимира. I це для неї було вершиною того щастя, про яке вона мрiяла, заради якого страждала, до якого так довго добивалась.
Але вiчного щастя немає. Тiло Малушi ще здригалось вiд радiсного хвилювання, серце її ще швидко билось пiсля бажаної, але важкої зустрiчi, в очах її ще стояли Святослав i Володимир, а проте вона вiдчула, що щастя її тепер скiнчилось назавжди, навiки.
I перед Малушею виникло питання: а як же далi бути? Куди їй пiти, де шукати притулку?
Iти до Давила? I смерд, i його дружина радо приймуть її, вона переночує в них ще нiч, ще залишиться на день, на другу нiч... Але чи рятує це Малушу? Що робити далi? Почнеться осiнь, зима. I зараз шматок хлiба такий дорогий для Давила, а тодi ж вiн буде ще дорожчий. У нього просто не буде цього шматка. Нi, до убогого смерда краще не йти.
Може, пiти до Любеча? Адже там, напевне, ще живi батько, мати, вони приймуть її в рiдну хату, дадуть шматок хлiба. Та Малуша й не проситиме цього шматка хлiба, власними руками вона зумiє заробити i заробить його.
"Нi! - подумала Малуша. - Якщо вже я стiльки лiт не була там, то зараз i поготiв туди пiзно ходити. З чим я прийду до батька, матерi, що принесу їм - сором та ганьбу? Адже, крий боже, дiзнаються, що зi мною сталось, хто повiрить, що я - мати князя Володимира?!"
I ще згадала Малуша про богiв. Вона не могла не згадати про них. "Адже все, що є в свiтi, - думала вона, - пiдпорядковане богам. Вiд богiв приходить людина, до богiв вiдходить. Боги керують усiм добром на землi, злi боги посилають на людей все й лихе... Це боги принесли менi щастя, вони ж i забрали його в мене".
- Боги! - вирвалося у Малушi. - Так урятуйте, урятуйте ж мене!
Але i боги на небi, i всi боги на землi мовчали, - їм не було дiла до Малушi.
А хiба вона не зверталась до них ранiше? О, скiльки разiв ще тодi, коли була Малуша на Горi, - а особливо пiзнiше, коли доля закинула її в Будутин, - скiльки разiв зверталась вона до богiв, просила їх, благала.
Вона зверталась до Перуна, до Дажбога, до Лади, до пращурiв, лiсовикiв, домовикiв, вона просила їх допомогти, дати їй краплину щастя. I зараз маленька постать богинi Роженицi була з нею.
Але боги не допомогли, - вони весь час мовчали i зараз мовчать, не хочуть допомогти Малушi. Втiм, чи й можуть вони стати у пригодi? Що може Перун, чи Дажбог, чи Лада, чи Рожениця зробити для Малушi?
Просторий i чудовий свiт, коли ти можеш дивитись i милуватись небом i землею, квiтами й заходом сонця. Та який тiсний i темний свiт, якщо в тебе нiкого в ньому немає, коли ти тiльки пiщинка на березi, порошинка, яку несе серед хмари куряви вiтер. Малуша була тiльки пiщинкою, порошинкою в цьому великому свiтi.
I здавалося Малушi, що в неї є тiльки один кiнець. Кругом - нiч, з-за Днiпра налiтає холодний рiзкий вiтер, бiля нiг сердито вирує чорна вода... Одна мить - кинутись у прiрву, чорну воду... i все буде закiнчено. Нiкому не потрiбна Малуша, i самiй їй бiльше нiчого не треба в свiтi. Вона ступила ближче до води i вiдчула, як невблаганно тягне її до себе чорна прiрва, кличе...
Але що це? Серед ночi десь далеко-далеко зазвучав спiв. Спiвала не одна людина. Багато голосiв вели мелодiю: сумну, як ця нiч, одноманiтну, як небо, але водночас i невiдступне кличну. Що це було?
Малуша нiби прокинулась. Спiв серед ночi? Хто може спiвати в цю страхiтливу годину, чому пiсня так владно торкнулась її душi, чому ця пiсня так кличе її? Куди, куди ти йдеш, Малушо?!
Та вона вже вiдступила вiд води. Ось ноги її, вгрузаючи в сипучий пiсок, ступили раз i другий берегом Почайни. Витягнувши вперед руки, нiби боячись в темрявi на щось наштовхнутись, вона йшла тепер уперед, туди, де лунали кличнi слова пiснi.
Так вона опинилась бiля церкви християн над ручаєм. Про цю церкву Малуша знала ще тодi, коли працювала в княжому теремi на Горi. Кiлька разiв уночi вона ходила до церкви, коли її брала з собою княгиня Ольга. Тiльки Малуша не замислювалась, куди вони ходять. Княгиня Ольга завжди залишала Малушу в дворi бiля храму, заходила ж туди сама. Помолившись, княгиня Ольга виходила з церкви, кликала Малушу, i мовчки повертались вони стежкою на Гору.
"Чому ж я зараз опинилась тут? - подумала Малуша. - Що я тут знайду?.. Але ж мене нiби хтось сюди кликав?"
Вона стояла в

читати