Завантажити

Пройшло – як не було

Усі ми в дитинстві зачитувалися повістю Юрія Збанацького «Таємниця Соколиного бору», а серед дорослих не менше популярними були «Малиновий дзвін», «Між добрими людьми»… Можна з сьогодення по-різному оцінювати названі й інші його твори, та що було те було: Олефіровичем зачитувались. Що ще треба популярному письменникові та ще й людині заслуженій, Героєві Радянського Союзу?
Та у творчого покоління, що вже відійшло, – не в хвалу і не в хулу будь сказано, – було якесь непереборне бажання сидіти в президіях, очолювати, секретарювати. Тож і Збанацький десятиріччями займав керівні посади у Спілці письменників, парткомі. І зжився, мабуть, зі своєю незамінністю. А надворі вже кінець сімдесятих, і самому вже сімдесят. І вирішили цековські верхи, що час делікатно відправити старого на заслужений відпочинок. Тож на якомусь велелюдному звітному зібранні й сталося неминуче. Були промови, подяки, квіти, може, й цінні подарунки, та звучало все те далеко не малиновим дзвоном для Юрія Олефіровича. Навіть на банкет прощальний із великими світу свого не захотів залишитися…
І машину свою службову – востаннє подану! – відпустив, а попросився в авто з молодими хлопцями-прозаїками – благо, по дорозі жили.
Дорогою в салоні висіла важка тиша. Усі розуміли старого. Мовчали й кілька хвилин по тому, як машина зупинилася навпроти помешкання Збанацького.
Нарешті колишній вершитель доль обернувся і сумно сказав:
— Молоді ви хлопці й талановиті. Кращі, ніж ми. Далеко підете. Але запам’ятайте: візьмуть із вас усе, що можна й не можна, а станете непотрібними – викинуть, як вижатий лимон…

Не героїзм, а реалізм!

Знімає Тимофій Васильович Левчук черговий епізод свого епохального фільму про Ковпака – глибокими снігами пробивається валка партизанів на санях, розтянувшись довгою вервечкою. Хоч і загальний план, та видно, що втомилися і люди, й коні. Раптом з якихось саней вистрибує на узбіччя вояка і, провалюючись мало не по пояс у кучугури, гордо пре вперед.
— Стоп мотор! – загорлав Тимофій Васильович у мегафон. – Це ж який сучий син, трам-тара-рам, кадр зіпсував?! – у творчому запалі дід часом вживав ненормативну лексику.
— Тимофію Васильовичу! – підбіг до нього захеканий, почервонілий від гніву актор. – Як же це так… при всіх… обізвали… Я ж все таки заслужений… при всіх…
— Ну, вибач, синку, – ніби полагіднів Левчук, – не розпізнав здалеку. Але скажи мені: що ти хотів сказати отим самовираженням?
— Ну, як же?! Люди втомлені, коні… І партизан… долаючи перешкоди… мужньо іде назустріч ворожим кулям…
— От бачиш, голубе, що таке бути ще не народним? Який же дурень брьохався б без потреби по снігу, коли можна в санях куняти? Не героїзм мені потрібен, а реалізм! Реалізм, зрозумів? А тепер, сучий сину, марш на місце, доки тебе народ не розтерзав! Другий дубль!

…І ще раз про реалізм

Видатний актор Микола Гриценко запам’ятався нам за ролями в театрі, кіно (як перша асоціація, звичайно) в ореолі вишуканому, самодостатньому, сказати б – аристократичному. Такий собі світський лев. Ну, і в житті такий: професія накладає відбиток.
Та якось довелося йому в силу якихось обставин грати роль пересічної радянської людини на кіностудії імені Довженка. Метра, як годиться, з почестями зустріли вранці біля московського поїзда, доправили до кращого готелю, вишукано «поснідали» і почали збиратися на зйомки. Гриценко «дав» тільки пару-другу днів.
Біля машини Гриценко раптом зупинився.
— Роль я знаю, – сказав роздумливо, – так що проблем не буде в часі. Але… але поїдемо на студію тролейбусом.
— Але ж!.. – схопився за голову режисер, – на машині зручніше.
— Так треба! – рішуче мовив корифей.
У тролейбусі Гриценко сам узяв і закомпостував талончик.
Зйомка почалася вчасно, але по-справжньому діло не пішло. Майстер явно почувався не в своїй тарілці. Епізод завалювався на очах. Час ішов. На майданчику стояла незвична для кіно мертва тиша. Микола Гриценко відійшов убік і про щось глибоко задумався. Його не чіпали. Раптом його обличчя осяяла усмішка, він аж пальцями від задоволення клацнув.
— Слухайте, – сказав режисерові, – я все зрозумів. Ось гроші – хай хтось збігає і купить прості шкарпетки і звичайні радянські черевики…
— Та їх у кадрі не видно!..
— Не перебивайте, молодий чоловіче. Може, й не видно, та я в своїх не можу перейнятися образом. Тролейбуса виявилося замало. Отож не гайте часу.
— Зрозумів! Та ми за мить!..
— І ще, – підняв указівного пальця Гриценко, – не забудьте до гонорару доплюсувати мої витрати…

Сила мистецтва

Нинішнє покоління, перейняте більшістю вульгарною беззмістовною попсою, може, й не чуло ніколи про видатного співака, соліста Київської опери в 60-70-і роки минулого вже століття Андрія Кікотя. Велике майбутнє на нього чекало, та доля по-своєму розпорядилася…
Був він не тільки талановитою людиною, але й колоритною постаттю. Не зовні – ні, а ото коли в чоловікові ніби якийсь особистий чортик сидить, підкреслюючи

читати