Електронна бібліотека/Проза

Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
Міста будували з сонця і глини...Сергій Жадан
Сонячний хлопчикВіктор Палинський
де каноє сумне і туманна безмежна ріка...Анатолій Дністровий
Любити словомЮрій Гундарєв
КульбабкаЮрій Гундарєв
Білий птах з чорною ознакоюЮрій Гундарєв
Закрите небоЮрій Гундарєв
БезжальноЮрій Гундарєв
Людському наступному світу...Микола Істин
СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
Пізно ввечері, майже поночі...Сергій Жадан
Поетичні новиниМикола Істин
Настя малює не квіткуПавло Кущ
БубликПавло Кущ
Серцем-садом...Микола Істин
коли надто пізно ти знаєш що мало любив...Анатолій Дністровий
LET ME GОOKEAN ELZY
Конвертуй світлосутність поезії в душах...Микола Істин
де я тебе розлив...Сергій Осока
"Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
Після снігуОксана Куценко
Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
Буде час, коли ти...Сергій Жадан
Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
Завантажити
« 1 2 3 4 5 6 7 »

Він правду казав – і не тому вірилося, що після «Сталкера» в А. Тарковського Кайдановський сягнув європейських вершин акторської майстерності. Він став митцем-інтелектуалом, яких, у своєму роді, можна на пальцях перелічити. Природні дані, органічне чуття образу художнього з усіма можливими відтінками і взаємозв’язками зі світом опиралися на глибокі знання самої суті мистецтва, літератури, філософії, історії культури.
Не дивно, що його ніби що гризло зсередини. Певний відбиток, очевидно, наклала на нього і робота з Тарковським, хоча про Андрія Арсеновича, у кожному разі в розмовах зі мною, обмежився короткою фразою: великий режисер. Жодних тобі спогадів, якихось деталей. Видно було по всьому, що там загніздилися якісь свої проблеми, духовні перипетії, можливо, різні точки відліку в поглядах на людину і буття. Не знаю. Просто видно було, душевно відчутно, що Олександр нагромаджує в собі якусь енергію, щоб вибухнути іншим Кайдановським.
Якось після чергового невдалого дня, ми, не змовляючись, покинули знімальну групу в придорожньому думанні і рушили пішки на Ісфару, – так десь кілометрів за десять: під великими, мов яблука, східними зорями на фіолетово-оксамитовому східному небі. Так, збиті епітети, але точні. Рушили, як завжди, мовчки. І тільки десь на половині шляху Кайдановського прорвало. Не сказати б, що несподівано: воно нуртувало і мало прорватися і вилитись на когось. Випало – на мене.
— Я хочу зіграти Івана Ілліча. Як його відчув граф Толстой Лев Миколайович. А щоб так воно і вийшло, я мушу сам і поставити цей фільм…
— А, може, поки не треба, Сашо, – обережно почав я, – нехай матеріал відстоїться, ти від нього трохи дистанціюєшся, поглянеш, ніби збоку… О, коли збоку глянути, то так багато нових нюансів з’являється!..
Що я міг йому ще казати, окрім загальних слів? Ну, розповів (так ніби «збоку», бо він те знав), що граф Толстой, описуючи смерть Івана Ілліча в однойменній повісті, сам настільки «в’їхав» в образ, що серйозно занедужав.
— Так, так, – сумно посміхнувся Сашко, – от тому і не можна дистанційовуватися, а тільки виповзати з середини матеріалу, як дитина народжується…
Згодом він таки поставив «Смерть Івана Ілліча» і зіграв головну роль. І невдовзі отримав першого інфаркта. А потім ніби й справді дистанціювався, – подалі від вибухового російського матеріалу – зіграв, – і непогано, – у кількох зарубіжних фільмах. Але інфаркти його доганяли один за одним і, зрештою, догнали…
Я далекий від думки, що якась чорна доля переслідує тих, хто багато працював із Тарковським – Солоніцин, Гринько, ось і Кайдановський, зрештою, сам режисер, а Олега Янковського, буцім, тільки цинізм (як «протиотрута» духовності) порятував. І в усі віки актори грали смерть, власне, мистецтво як таке почалося з давньогрецької трагедії. Тож коли б смерть доганяла акторів, які її зображували, то не було б Софокла, а Шекспіра й поготів. І все ж, і все ж, і все ж… Межі досконалості немає, як і межі реалістичності у відтворенні явища чи образу. Можна так «загратися», що і не вийти зі штопору. Тим більше, за нинішніх технічних обладунків, де вже й віртуальна реальність стає буденністю. У кожному разі, сучасна медицина і психологія не виключають подібних варіантів. Самонавіювання, самозаглиблення, перевтілення можуть бути і небезпечними. Де грань? Гра в межах гри чи відтворення реальності на межі (чи й без неї) достовірності?
Не знаю…

Дерево як апокриф

Розпікає Тимофій Васильович Левчук молодого, але вже знаного кінорежисера, свого колишнього учня. Так би мовити, за правом батька чи старшого товариша, бо справа інтиму стосується. Бачте, юне обдаровання успіхів досягло не тільки на знімальному майданчику, а й на масштабніших теренах: в актрис і взагалі довколофільмового люду жіночої статі. А шила в мішку не втаїли, вдома дружина, малі діти, а кому воно нада?..
— Я тобі не партком і не профком, – вуркоче Тимофій Васильович, – я тобі моралі читать не буду, бо як породив тебе, так і вб’ю. Але ж подумай своєю довбешкою, прикинь: ну, чим відрізняється одна жінка від іншої у своїй жіночій суті? І оте саме в усіх однаково вибудоване. Що, стрічав упоперек? Ні! А облич у темряві не видно! (У діда свої ще уявлення про секс). То якого біса втрачати час, гроші, здоров’я, коли вдома те саме?
І – вже виходячи з кімнати:
— І не кажи мені, що то мистецькі пориви, пошук ідеалу, що там ще?.. Запам’ятай: навіть в одну ріку не можна двічі ввійти, аби на стороні інших вражень шукати. Скажи, Володю!
Це до Володимира Денисенка, також відомого режисера, котрий перед приходом Левчука грав у шахи зі «штрафником».
— Істинно, Тимофію Васильовичу, що там і казать, – відгукнувся той.
— Отож-бо! – Дід зачинив за собою двері.
У кімнаті запанувала мовчанка. Молодий зварив раків і тільки сопе, а Денисенко побарабанив пальцями по столу, покректав-покректав, а тоді вигукнув аж зболено:
— Істинно так! Але ж, холєра ясна, скільки ж річок на світі. І жодна не схожа на іншу.

Так помер Володимир

« 1 2 3 4 5 6 7 »


Партнери