Завантажити

пошани, що й на добру стелу тягла.
— Що таке? – не второпали східної церемонії наші діячі.
— Та то вони, – трохи зніяковіло пояснив перекладач, – подумали, що ці люди померли.
— Ага, – зареготали наші, – живіші всіх живих! Поясніть їм, що то портрети наших передовиків виробництва, тобто людей, які добре працюють!
— О-о, – здивувалися японці, – а хіба у вас є й такі, що погано працюють?

Хто його знає…

Відомо, що актори (спортсмени, пілоти… лікарі, усі ми) — люди трохи забобонні. У кожного своя прикмета, талісманчик, повір’я. Та є й речі глибші, трансцедентальні, можна сказати, речі. Якось на зйомках задля високої художньої достовірності, а, швидше, по п’яні, забили в труні Івана Миколайчука, та так, що актор ледь не задихнувся.
— Ох, не до добра це, не до добра, – скрушно зітхали поміркованіші.
Та отож, яке вже там добро…
Або – смерть Збігнєва Цибульського у фіналі фільму «Попіл і діамант». Вражаюча, переконлива смерть.
— Мов накликав на себе, мов накликав, – чув потім від поляків.
Або – загибель Василя Шукшина в «Калині червоній»… Може, й недарма потім Володимир Висоцький написав (переказую), що смерть того найшвидше ловить, хто навмисне красно помирав.
Та хіба тільки це? Он у відомому колись телесеріалі «Сага про Форсайтів» актор настільки загрався, зображуючи приступ апендициту, що тут же потрапив на операційний стіл із відповідним діагнозом. Чи он Богдан Ступка – відмовився далі грати в булгаківських «Майстрі й Маргариті», бо нібито відчув, що в нього вселяється щось бісівське.
У 1986 році доля звела мене з видатним російським актором Олександром Кайдановським. Було це в Таджикистані, у спекотній Ісфарі, на зйомках фільму Віктора Греся «Янки при дворі короля Артура». Робота йшла через пень колоду, група безбожно простоювала, немилосердно завалюючи всі можливі плани і графіки. Після денної безтолковщини, довжелезних маршрутів у пилюзі, змішаній з азійським сонцем, увечері, добре покиснувши під душем, ми часто з ним удвох утікали в затишний ресторанчик, аби просто мовчки і спокійно посидіти: мені кісткою в горлі стояв цей бедлам, а я, наділений немалими повноваженнями як головний редактор кіностудії, нічого не міг удіяти, а він – розчарований тим, що збирався зіграти (чи, може, як) лицаря Ланселота, а доводиться грати якийсь лубок.
Ми на цілий вечір розтягували по сто грамів коньяку, а більше насолоджувалися льодяною мінералкою, чи зеленим чаєм, чи верблюжим холодним молоком – чалом, а ще більше – тишею і спокоєм. Аби нікого не бачити, аби не слухати одвічного кіношного випендрьожу про геніальність ходів-переходів… аби вони швидше повкладалися спати. Це нас, певно, і звело. Ну, і, звичайно ж, мені було бентежно спостерігати за такою неординарною особистістю, а йому, мені так видається, було просто затишніше з практично незнайомою людиною, але письменником, тобто майже своїм братом-митцем, але й не своїм – інша все-таки галузь: не треба пересипатися одним і тим же піском. Головне, що ми обоє вміли гарно мовчати.
Оживали тільки під час розрахунку, сперечаючись, кому платити. Олександр першого разу – з елементами гри «під барина»! – підкреслив, що він, як не як, а актор найвищої категорії і має рівно сто карбованців заробітку щозміни. На що я резонно, також підігруючи, зауважив: не малу зарплату маю та коли приплюсувати до неї гонорари та розділити те все на дні, – вийде раз на раз. Окрім того, у мене «простійних» не буває, а в нього, хоч і «найвищої категорії», трапляються.
Почерговість відпадала: досить з обох було черг квартирних, женильних, розлучальних… у нас, до речі, з ним і дітей було однаково – багато. Ну, і не сірники ж тягнути і не на пальцях викидати. Кайдановський запропонував оптимальний варіант: угадувати, хто щойно зайде до ресторану: чоловік чи жінка, чи пара, молоді, літні, у чому одягнуті, зачіски, хода, врода, характер… хто буде ближче до істини, той і виграє…
Вигравав частіше чомусь Олександр Кайдановський. Себто, відповідно, і платив за вечерю. Я навмисне під’южував його, казав, що то він когось підмовив на певний час, що не може бути, щоб письменник та не… І розповів йому історію, як сиділи десь в Італії в ресторації Бунін, Горький, ще там хтось і також подібно гралися: угадували за зовнішніми ознаками характер людини, рід занять тощо. Отож заходить добродій, вишукано вдягнений, із прекрасними манерами, благородною осанкою, породистим обличчям. Горький: аристократ потомственний, особа, до трону наближена і т.д. Леонід Андреєв, здається: та ні, це з сучасних вискочок, банкір якийсь чи промисловець, просто вишколений. Бунін: панове, це звичайний пройдисвіт, шахрай, гравець-шулер… І як у воду дивився: наступного дня газети оповістили про арешт того добродія з фото надодачу.
Олександр сміявся:
— Та ж Іван Олексійович був настільки жовчною людиною, що міг обгидити будь-кого. Він просто вгадав, не переймайся. А я просто кожну людину, коли бажаю, можу відчути як партнера по грі на оцій, пишно кажучи, сцені життя.

читати