Завантажити

Кезля

Я ріс ідейним змалку. Захоплювався дітьми-героями і героями дорослими, ненавидів експлуататорів усіх мастей – від колишнього вітчизняного панства до сучасних мені капіталістів-імперіалістів. Радів успіхам країни і не міг узяти до тями, як це може бути: колгосп-мільйонер з енергійним керівником на чолі, а поруч – геть обчухраний, а голова – ретроград? Чи дві бригади на заводі… (Це все я, звичайно, вичитував із книжок, газет, журналів). Хіба ж неясно, як треба діяти, аби всі були попереду і крокували до комунізму семимильними (семирічними) кроками? Або – хлопці-комсомольці по Сибірах зводять ударно, а довкруг хапуги, злодії, убивці, байдужі. А хіба ж не ясно, як треба жити? Усе ж написано-розписано, показано-розказано. На кожному кроці, звечора до рана і навпаки. Треба вже просто дурнем останнім бути, щоб не стати в загальний стрій.
Забагато читав я тоді як на сільського хлопчину. І все то було, як сказав би я зараз, чтиво однопланове. А близькі мені люди – батьки, сусіди, родичі, вчителі – були на тій же дієті та ще й навчені гіркими попередніми досвідами, що спершу чомусь селян вибирають для своїх соціальних дослідів на пресування, розтягування, викручування, воліючи не виходити за межі узаконеного.
Отож гени генами, буття, що визначає свідомість, буттям, а виходить: яку в тебе інформацію вкладають, таким ти і є. Як кажуть нині модні лікарі: скажи мені, що їси, і я скажу, хто ти. І от коли прорвало загати цензури і заборон і нас із головою накрив вал давно приховуваного старого, і нового, і зовсім новітнього… коли прочитали нечитане… побачили небачене… ми дуже скоро зрозуміли, що ніби стаємо кращими, розумнішими, добрішими, і життя ще все попереду, і багато чого можна ще встигнути… якби не хвіст минулого не менший, ніж у найбільшої викопної ящірки, що ніяк не хотів відпадати. Були роздвоєними (для публіки і кухні), стали четвертованими, достеменно вже й не знаючи, для кого і для чого, бо Батьківщину від нас потроху відсторонювали найбільші патріоти всіх країн і народів, а решта – робота, родина, кавалерські пригоди, відкриття – вже не мали особливого значення: вік, рання втома…
Володимирові Кезлі було тоді близько сорока років, і він трохи не дожив до «перестройки». Володимир був перспективним прозаїком, жив у селі на Чернігівщині і вів натуральне господарство. Це одразу дві проблеми. Сільський житель – найбільше упосліджений на наших теренах із 17-го року ХХ століття. З примхами погоди він ще впорується, але перед державою він тусклий: від неї залежить, чи впорає вчасно город, добуде на зиму палива, випише в колгоспі те, що важко купити, зрештою, дозволить настачити сіна для корови. Усе перекрито; крім повітря і води. Це останнє можуть відібрати тільки в міліції на допиті, а загриміти туди можна на рівному місці. Як було, так і зосталось. Тільки вже без Кезлі, хоч це не має жодного значення. Він був тільки селянин і письменник. Ах, так, письменник у селі!.. Це ж честь, гордість і слава! Хоча – начальству видніше. Залежно від того, яка шлея попаде йому під хвоста в даному місці і в даний час. Варіант: цей писака знає тут кожну дірку й шпарку, а там не тільки скромні запаси на зиму; візьме та й стукне куди треба, а, швидше, з дурної голови на загальних зборах правдолюбством похизується. Інша масть: а хіба може нормальний письменник гибіти в зачуханому селі? Нормальні письменники їздять на чорних «Волгах», живуть у квартирах із високими стелями, мають дачі в Кончах, носять значки лавреатів і сидять у президіях. А цей, виходить, нікому не потрібен, тільки людей своєю присутністю баламутить…
На наше «совкове» (іншого не було й нема) начальство, особливо дрібне, часом нападає нестримна дрож довести до абсурду якусь забуту, але не скасовану, постанову начальства вищестоячого. Уже городи пообрізувані по пицю, приватні парники й теплиці порозбивані активістами, витрушений самогон випито, а одному котромусь не йметься. Усе шукає, за що б учепитися. Ага, ось воно! Не відмінене!.. Щоб мати сінце для корівки, треба немало молока державі здати. Інакше не те що не виділять ділянки під покіс, а впіймають десь у нейтральній лісополосі з косою – можна одним штрафом і не відбутись. А з городу тільки корівки не протримати.
Коротше, Володимиру Кезлі створили відповідні умови, так що перед його коровою в повен ріст постала примара голодної смерті, як і перед багатьма іншими в селі. Така ціна адміністративного натхнення.
Вихід один: здавати худібку «на мнясо». Повів свою і Володимир. Виграшний це момент, але не буду його описувати, щоб дотриматися правил безпеки. Скажу тільки, що передостаннє це діло (останнє – зрозуміло яке), — вести за собою на налигачі безязику рідну істоту, а вона, усе розуміючи, безмовно й покірно йде за тобою, і в її великих вологих очах відсвічує увесь пригасаючий світ.
Не довів корови Кезля – помер по дорозі, молодий і здоровий хлопець.
…Такими ви не будете, казав класик американської літератури, який страшенно любив стріляти диких звірів. І ми такими не

читати