Завантажити

припала до вподоби сливе всім “панщизнянам”. і знову крики, і знову колотнеча.
— Та воно дійсно не пустимо їх. і своїх досить,— гукає котрийсь.
— А правда! Скільки “наших” не дістало, а ті, диви, загарбали он цілі лани.
— А що то там за такі свої і не свої? Усі ми люди і всі жити хочемо!
— То і жий собі на здоров'я, а до нас не лізь...
— Диви, як його розпирає!
І галас розростається та розростається. На цей раз уже не баби, а чоловіки. І коли зайшло геть далеко, тоді “казьонці” заявили, що, коли вже на те пішло, то тієї землі не ті, не ті не куплять. Панові, мовляв, усе одно хто її купить, але “казьонці” можуть таку ціну нагнати, що хіба сам чорт її докупиться.
І тоді Матвій знов мусів умішатися.
— Що це ви, люди добрі, мотилицю дістали чи кат зна що... Він пропонує поділитися. Отой клин, що входить до “казьонної” частини — “казьонцям”, решта “панським”. Ні. Не согласни. Це буде кривда. “Казьонці” дістануть самі суглинки та мочарі.
— Диви! — кричать “панські”,— йому, одному й другому, ще й вибирати заманулося. Прошу! Зводьте, мовляв, найкращий шматочок, де вам захочеться. Ха-ха-ха! Лихо їх матері.
— Но, но, люди,— озвався Мартин.— Язик язиком, а діло ділом. Ціну нагнати кожний дурень потрапить. Хочете прийти до згоди — купите, не хочете — не купите. Не буде тут нікому кривди, коли згодитесь, як каже Матвій.
— Ага! Хитрий ти! Собі більше хочеться! — бурчить котрийсь. А вголос додавалось:
— Ні, люди! Коли ми не будемо мати таке ж право, як і всі — не бувать купівлі! Чи не правду кажу?
— Правду! Правду!
— Щоб тебе з такою правдою та чорти в пеклі привітали. Минув день, а до згоди не прийшло. Та й про землю нічого певного. Матвій з Харитоном усе ходять та ходять до двора, а пана оконома все нема та й нема. Усе село в напруженні. Балачки тільки про землю, сварня не вгаває. Де тільки зберуться, де пара тих і тих, одразу горлають.
— Ех, людоньки, людоньки! — каже старий Северин Задорожний.— Що тут сваритися. Ваша біда — наша біда. Земля дар Божий — хто оре, то й має.
— То, діду, за ваших часів так думали. Тоді давали — не брали, а тепер не дають — то беруть.
— Е,— махнув дід рукою.— Вузький стає світ.
— Що вузький, то вузький...
— Як помремо — усім стане широким,— мудрує дід. Матвійова Настя все-таки по-сбоєму раділа. Як-не-як, а сім десятин — поле! Господинею буде. Дітворі хліб забезпечений. Тяжко то воно тяжко, але коли мужикові легко...
Та коли вертався “він”, та коли виглядав, мов з хреста знятий, то руки знов опускалися. Чи потягне він сам оте тягло? Один Бог знає...
— Ну, як там Володькове око? — питає Матвій. О, хто тепер про такі дрібниці, як те око, думає.
— Та нічого. Вже либає,— каже Настя.
Матвій перев'язав наяово, сам робив, сам оглянув. Видно, що гоїться. Це йому дещо полегшу дає.
А другого райку знов до села палкує. Погода зовсім розсльотилася. Грязюка, що в постолах не вилізеш, а тут того чобота шкода. І так на всяку всячину того гроша потрібно.
Біля банку знов повно люду. Знов сварня, знов гармидер. А пана все нема. Аж пополудні прийшла вість, що “вже є”. Народ заворушився. Ніщо їх тепер не стримає, всі ставлять справу руба, і ані ті, ані тамті не поступаються. Хоч ти їм кіл на голові теши. До пана пішли вже від “панських” і від “казьонців”. Від цих перших — Матвій, від других Горбаєць Микита. Дядькам довелося таки довгонько в передпокою посидіти, бо пан щойно “приїхали” і “відпочивають”. По годинах чекання, вийшов нарешті і пан — живий та веселий хоч тяжкий, а вертливий, як фургало. Очі геть залило каї шучками, і він ними либає, мов жаба.
Не почав одразу про купівлю, а з іншого. Він же добі знає дядька Матвія, не раз проїжджав повз його хутір.
— Ну, як там у вас? Чи не скучно на безлюдді? — птає.— Чи не страшно?
— Е, пане. У нас ніколи скучати. А страшно лиш тоді, нема чого в рот уложити...
Гуторили і гуторили і нарешті й до “землі” добралися.
— Ну, як там нащот того Застав'я? — почав Матвій. Пан напівсмішки, напів з жалем почав, що нема о рішення. Княгиня, мовляв, мовчить. У неї там заплута справи, мабуть, прийдеться зачекати людям до весни... Все там, бачте, заставлене, перезаставлене, банк дворянський, банк селянський, я сам весь дурний з того.
— От тобі й на! І як його з цим до людей звертатися?
— Ну, та що робити? — каже пан.
— Та воно звісно... Княгиня... В Парижі,— каже Горбаєць.
—А люди так уже збулися. Дехто за безцін,— додав| Матвій.
Панок хотів ще погомоніти, але дядькам ніколи. Натягнули шапки і йдуть. Перед відходом Матвій ще раз запитав;
— Значить, поки що ніякої надії?
— Значить, ніякої! — каже пан.
— Так бувайте здорові!
Матвій ніс тягар, ніби на нього сто пудів наложили. Аж угинався. Перед обличчя люду сором стати. Матвій виліз з панських покоїв першим, Горбаєць за ним. і

читати