Завантажити

діло, і він має рацію. Бо ж, посудіть розумом, кому б це хотілося за гарма-дарма чужі клопоти на себе брати. Але я так міркую: кожне діло нотребує доброго чоловіка. Хто може ліпше це зробити від Матвія? Ніхто. І я кажу просто: дядько Матвій піде, я вам кажу! Але ми мусимо за те віддячитись. Сам він хоче півдесятини брати — додаймо йому ще півдесятини від нас усіх, і шабаш! І якщо всі згодні — йдемо на Шинківці, робімо списки та підписуймо з дядьком Матвієм догоду. Чи згода?
Громада довго не слухала, що там той Кальчук говорить, та коли всі втихомирились, почали слухати його уважно. Здавалось — той говорить до речі. І коли він скінчив, громада щось загула, щось, ані так, ані ні, але скорше так, коли тут чорти вирвали Мотрю Нестериху. Ця куценька, грубенька, ніби капустяний качан, осібка була вельми неспокійною і вже давно поривалася щось і собі сказати, та її все до слова не пускали. І аж тепер прийшла її година, вона рванулась наперед і задзеленчала на ціле горло:
— Ой, мені, Господоньку святий! Ой, Господоньку та Матінко Божа! І кому це ми ще маємо кланятись до землі, та просити, та просити, та ще й землю йому викуповувати? Чи ж у нас стільки тих грошей, що й самим не треба? Ось так: тому півдесятини, тому могорича, тому те, тому се, а тобі, бабо, облизня. А ви, люди, й не знайте, що як помер мій отой гниляк Нестор, то лишив мені дві грядочки поля, що одна курка хвостом закриє, та копицю дітвори до того. А що я тепер з тими бахурами? А звідки? А як? Найстарший — тринадцять, другому одинадцять, третій дев'ятий пішов, четвертому...
— Тю, на тебе, дурна бабо! Свят, свят, свят! Втихомирся! — загукали на Мотрю.
— Треба було менше ночами, а більше днями працювати,— докинув котрийсь.
— Дурна, дурна! — заверещала Мотря, аж їй голос зривався.— Завжди дурна, коли бідна. Не бійсь, он тому багатієві так на, бери, а тобі нонами витикають. То є таке “правленіє”?
— Ото-то-то! Вискочила лепетуха,— перебила Мотрю баба Велітка.— Дуже ти на всьому тямишся, а борщу людського не вдаси зпартолити...
— Ой, мені людоньки! — сплеснула Мотря долонями, що аж ляски пішли.— Дивись! А тобі ж то що до того? Зубата яка найшлася. Тьху на твою голову! Та чи ти знаєш, що я ще любого чоловіка за пояс заткну!
— Го-го-го! — озвалася юрба. Усім це, видно, подобається.
— А Нестеров! костурі вже забула. Як смикне, бувало, той “гниляк”, то аж пищиш, га? — докинув котрийсь.
Знову регіт.
— Стало бути, що тут бідній людині і слова “нідзя” сказати? — заступився хтось і за Мотрею. Був то Іван Гуца, по-вуличному Панок, що десять років у графа Сангушки за льокая служив, інколи “по-панськи” закидав і фрак старий, старосвітський, цегляної барви носив на животі з мідяним ланцюжком від годинника, бо самий годинник уже давно “не дєйствував” і років десять у прискриньку лежав.
Почувши голос за собою, Мотря таку веремію зчинила, що хоч тікай. Вона розжалобилась, з очей потекли сльози, хустка її набік зсунулась.
— Не согласии! Не согласии! — пищав Панок.— Не будемо комусь там землю викупляти! Досить і своїх ротів маємо!
Почалась справжня колотнеча. Мотря тарахтіла, мов розбитий віз, що котиться згори по кам'яній дорозі, розкидала кужими руками, била кулаком об кулак перед самим носом Велітки, а та й собі не дармувала, обидві верещали, мов навіжені, сукали одна одній дулі, ні одна не могла іншу ані перекричати, ані перемогти, і коли напруження дійшло до найвищої точки, їм не залишилось нічого іншого, як ухопитись навзаєм за коси. І так патраючи та скубаючи себе зо всієї сили, вони вперлися на місці — ані туди, ані сюди і при тому вивіскували, мов кобили, коли до них залицяються жеребці.
До цього негайно включився весь жіночий актив. Створилось одразу дві партії — одна за Мотрею, друга за Веліткою. Бій розгорівся. Чоловіки лише під'юджували та надривали а реготу животи, але до бійки не втручалися. Лише Іван Гуца-Панок та ще двоє-троє лицарських душ не змогли встояти безчинно. Вони тупцювали сюди і туди, забігали зо всіх боків довколо воюючих, кричали, а найбільше перешкоджали. Незабаром Мотрі потекла з носа юха, хустка зовсім злетіла, волосся нагадувало копицю сіна під час буревію, але вона боролася завзято, хоча більша Велітчина партія явно перемагала. І якось так сталося, що Іван Гуца попав у саму гущу події, спотикнувся на якусь бабу, полетів шкереберть і за одну мить на ньому височилася ціла купа жінок, так що йому нічого не залишилося іншого, як на ціле горло, ніби його різали, верещати.
— От Панок! От так Панок! — викрикували з натовпу сміхуни.
Бачучи таке, Матвій лише сплюнув, він терпіти не міг “отого чортового баб'я” і відійшов набік. За ним пішло кількох інших — Єлисей, Мартин, Кальчук, Харитон.
— Хай чубляться, а ми ходімо до банку на Шинківці списки робити,— казав Матвій.
За колотнечею та за пітьмою, бо вже вечоріло, баби зовсім не запримітили відходу “головарів”, а коли партія Мотрі була остаточно

читати