Завантажити

бачив. Кажуть, у Парижі живе, а маєтком завідує поляк Ревський, що грає тут першу скрипку. Обличчя товсте, розплиле, очиська вилунились, а під ними ніби по калитці повішено, рот широкий і страшенно наподоблює жаб'ячий.
Отому-то красуневі належить у дійсності ця земелька. Вона чорна, товста. Росте на ній і пшениця, і буряк цукровий. На монастирському до цього часу зберігся порядний горб. Там можна бачити черепки, кусники дахівки, цегли. Якісь пани часто там з мотиками та лопатами нишпорять — скарби заховані шукають. Що то значить пан... Усе легко хліба хоче.
Так гуторили про Городнє люди. Було там місто, але татари рознесли. Тепер череп'я одне та горбик лишилися. Багато часу минуло, багато вітру прогуло, багато в річці води витікло, багато хмар по оксамиті неба проповзло, аж поки не дочекалося, що куплять його оці натруджені суконні дядьки та по-свойому, по-мужицькому, поплювавши долоні, з Богом за працю візьмуться... А чи то вже й дочекались?
І ступали м'яко, нечутно чотири ноги в постолах по зораному шпеничниську. Назарік ячмінь тут люди сіятимуть — міркують брати. А ноги все далі і далі ступають. Поле тікає взад. Ось долина, пригорок, знову долина. Вузенька, глибока, в дві колії дорожинка від полудневого заходу до млина протинає поле. Далі Городнє.
Тут колись розшалілий варвар плюндрував здобутки пращурів оцих самих дядьків, а самі вони топчуть постолом чужу порожню землю. Над очеретами пливуть отари сірих, буцматих хмар.
Напружений гострий зір братів сповзає між ними та очеретом на протилежний бік, де за пригірком розпочинається панський парк, густий, розлогий, з розкиданими старими будівлями та недокінченим кістяком напівзруйнованого палацу.
— Поквапимося,— каже Єлисей.— Глянь, як через Плоське пруть людиська.
Дійсно, через Плоське пруть людиська і все в напрямку парку. Пруть. Уперто, дружньо... Зір їх — гострий, сухий, думка їх — одна, жевріюча, тверда!
— Півдесятинку б? Добре було б!.. Ех, як добре!
— Поквапишся...— думає вголос Матвій.— Куди і чого поквапишся? Ну, і за що я візьму ту землю?
Але ноги їх все-таки прудкіше пошелепали постолами і ступи їх ставали все твердіші, все рішучіші. Перегін... Змагання... Он люди Плоським пруть, а їм же ціле ставище коло Чернечого млина обійти треба.
Коли дійшли до парку, там роїлося вже безліч люду. Кожухи, сіряки, свитки. Чоловіки, баби, дівчата, парубки, діди, діти. Вирувала мужичня по розлогих дорогах парку. Гомоніла щоденна, безбарвна гутірка і ревіли вгорі вітри, надсаджуючи хрипи велетенського розміру осокору. Ялини скидали довгі шишки, а попід ними гикали індики, та бундючний павич борсався здоровенним своїм хвостиськом у кущах пахучого ялівцю. А руїни палацу, мов зубатий череп, угрузли в землю. Вітер гонив у ньому нечисту силу, скавулів, стогнав. Побожні люди здалека вже хрестились, підходячи нічною порою до нього, хіба що одчайдушний п'янюга Середа, ідучи з шинку, зайде до нього і спокійно собі підночує та нових сил набереться.
Але найбільше юрбилось народу на старому дворі, коло “покоїв” двірського завідця.
Ну й же й люду. Безліч. Видимо-невидимо. І кремезні, і щуплі, і носаті, і кирпаті. Деякі пики так і просять цеглини, а деякі — бублики з медом.
Але не мало й таких, як Матвій. Здоровечі, барчисті, з широкими бородами, з лисинами... Це все “порадошні”, “хазяїни”. їм честь і повага. Вони в усьому толк знають, вони діло ведуть.
Угледівши братів Довбенків, гурти мужиків заворушились.
— О, диви! І Лебедчук! Дай Бо здоров'я!..
— Дядько Матвій! Здорові були!..
— Кум! Помай Біг!.. Як маємось?.. Матвій та Єлисей не встигали відповідати на поздоровлення. Поважніші коло Матвія купчаться.
— Чому той люд не йде до пана? Чом отут тупцює? — питає Матвій.
— Кажуть, оконом ще не приїхав, чи що.
— Хай йому чистець, що того наперлося...
— По грядці роздеруть...
— Аби-но хрч по грядці хватило...
— І як його ота чутка шириться?.. Диви, ще вчора ніякого слуху, а сьогодні, ні сіло ні впало... Тьху!..
— А з хати до хати чутка перекидається. Земля.
— Ось диви, Лебедчук де, і той прочув...
Матвія дехто Лебедчуком зве, бо мешкає він на лебедській землі.
— Та,— каже Матвій,— той Лебедчук ближче до Застав'я, ніж ви. А земля сама тягне мужика, як стерво собак... Вона сама підкаже...
— А хай би мені підказала, де грошей взяти... Грохонув регіт...
— О, і то підкаже, коли опораєш та засієш нивку пшениці,— вставив свою мудрість Єлисей і чвиркнув крізь зуби.
Один дядько, що сидів дуже низько на якомусь камінці, зовсім невигідно, устав і проговорив:
— Бодай би його кольки скололи. Сидиш, сидиш, аж спина стовпом стала, а дома ж роботи до повітря. Хай би вже чи се чи те… А то чорт батька зна що...
— А чи й дочекаємось ми сьогодні?..
— Халєра його, вибачайте, знає-Ішов сюди Матвій не даремно. Хоч і бідкався він, де має

читати