Завантажити

переможена та коли на полі бою залишились тільки пошматовані хустки і тощо, і шановні тітки голосно сякали червоним, а Панок вирівнював свої потурбовані кості, в той час ні одного з поважніших чоловіків не було більше на місці. До того ще з покоїв вибіг той самий тоненький панок, що розмовляв з Матвієм, і заявив, що як ті не розійдуться “геть до чортової матері”, то він прикаже випустити на них гончих собак, і це вплинуло досить переконливо.
Оглянувшись сюди і туди і побачивши, що навкруги вже нікого з тих “головарів”, Мотря знов заверещала і ще більше затурбувалася.
— А! Дивись мені його! Повтікали — різун їх матері! — і мерщій посукала короткими ногами, плутаючись у довгій спідниці, в напрямку Шинківців. За нею подалася і вся її гвардія, що прийшла сюди здебільша отак собі “на людей подивитися”.
Іван Гуца, кляпаючи задріпаними крилами свого фраку, що сягали йому сливе до п'ят, і собі пошкандибав за ними. Починав накрапати дрібний дощ.
Списки складали сливе до півночі. Будинок кооперативного банку не зміщав таку спусту народу, тому всі, що прийшли пізніше, опинилися за порогом і мусіли киснути під дощем. Між тими була, розуміється, також і Мотря Нестериха. Вона і тут пробувала домагатися “свого права” і бунтувати, але їй інші одразу заявили, що “як ви, бабо, не втихомиритесь, то дістанете по мармузі і підете собі до повітри лихої”, після того нічого іншого не лишалося, як “заціпити писок” і, шморгаючи носом, тихо хлипати собі в кулак. “Вони хіба знають, оті камлії, оті... оті прокляті, що тебе болить? А звідки їм це знати? Віддалася за отого чортового горбуна, смердів-смердів, хирляв-хирляв, ночами спати не давав... А діти сипались. А тепер? А тепер ось маєш. Він там зогнив, а ти тут мучся з його дітьми, пухни з ними з голоду... Коли б ще якось ту півдесятину набути, але хіба тут допнешся за тими багатіями та тими чоловічиськами, що тебе, бідну бабу, ані не пустять нікуди, ані ходу тобі не дадуть. Клуньчину, думаю, продати, та ялівку, та яблук пару десятків пудів, то, може, воно і щось вийшло б... Воно-то і без клуньчини біда — щось там збереш з поля і де його ту мізерію зложити. А скільки намучились, поки її злабудали, плечі облазили, як носила з Бущенщини-крокви, та лати, та балки... Усе то на плечах моїх...”
— Ой, видно, та баба хоче дістати по пиці,— зазначує котрийсь там спереді, з намагою повертаючи назад голову.
— Чи вам, тітко, часом. Бог дасть, не заціпить? — додає інший.
— Ага!.. Заціпить,— було її останнім протестом. До півночі чекала і рюмсала собі під ніс, але зовсім мовчки. А вписали її на півдесятину десь уже в середині списку, чого вона й не знала, але додому вона не йшла, все не вірила. А що як візьмуть та одурять “дурну бабу”. Ні, вона вже краще постоїть, та помокне, та припильнує.
Вертаючись геть по півночі під дощем додому, Матвій ніс зі собою невеселі думи. Земля-то земля, а от де його тих грошей дістати. І як він усе то сам подолає. А тут ще й праці стільки — і старої, і нової, і все її прибуває та прибуває. Коли б мав хоч порядного помічника дома, а то ж усе таке от.... Сам і за плугом, і за бороною, і коні впорай, і води принеси... Ні, ні. Невеселі думи ніс Матвій зі собою, вертаючись тієї темної ночі до свого хутора.
Щосереди у малому містечку Мизочі, що сім верстов від Дерманя віддалене, ярмарок. Другого дня і була якраз середа. Сльотило і шугав вітер. Але дорогою до Мизоча з самого рання тягнулась валка возів. Хто везе веприка, хто вівці, де в кого ялівка за возом тягнеться, їхали, їхали і їхали. І все це мало піти на викуп Застав'я, усе то мав бути завдаток, хоча ніхто ще нічого не знав путнього, чи буде з тієї купівлі що, чи не буде. По-перше — нема ще нічого певного від пана, по-друге, чи тих пара сотень десятин вистачить на стільки люду. Доведеться декого зі списків скреслити, декому норму скоротити. Та люди на це не зважають.
Але Матвій ще не їхав на ярмарок. Він же мусить знов до двора на збори тіпати. Треба ж до того пана добратися, треба ж чогось певного та ясного добитися. Коли вже упрягея уі плуг, то вези.
Ще зовсім рано, а біля ганку покоїв товпляться люди. Така зборня — хоч куди. і говорять, і регочуть. Про се і про те міркують, а головне, як і де грошей дістати. “То, трасця матері, казали: впишися, Семене, пайщиком до банку та впишися. Ні, різал-ма' — не послухав. А тепер дулю, не позичку, дістанеш”,— міркує не один дядько.
А все-таки той банк єдиною надією села. Шкода, що має його тільки “панська” часть, який не є, а є, “казьонці” і такого не мають. Зате у них там “трахтир” он який пишається. І взагалі ті казьонці господарі, що з клоччя батіг, сама тобі голота, розважають “панські”.
Тут також ще одна справа виникла, якої учора не примітили. Хтось подав думку, чи варто пускати до купівлі “казьонців”. Двір, мовляв, належить до “панської” частини, то й викупити його мають “свої”. Тамті мають монастирську землю, нехай ждуть на неї та Богу моляться.
Ця думка

читати