Завантажити

будеш показувати мені книжки з малюнками? — вимагає той далі.
— Ну, буду... Але ти не дери їх. То “казьонні”. Мені за те вчитель вуха повідриває. Розумієш?
— Хм... Що ж я, мала дитина, чи що? Я тільки побачу і все. А коли ти будеш мене вчити?
— Ось, як тільки на Різдво розпустять...
— О! На Різдво! Так довго ждати. Я хочу тепер, зараз, як сніг упаде. Моє око, диви, загоїлось, корова буде дома.
Василеві таке не дуже до вподоби, досить тієї науки у школі, а тут ще й дома. Але погоджується.
— Ну, добре. Але ти мусиш бути тямущий.
— О! Я! Я! — захоплено говорить Володько і не знає, що далі сказати.
І зобов'язання готові.
Того ж вечора Володько бере на оберемок щенюка і несе його до хати. Батько й мати були якраз дома, але першим запримітив це Хведот.
— О! Сцо ти плиніс? Сцо то? Собака? — гомонить малий. А мати одразу:
— Кинь його! Де ти то, в повітри лихої, вискіпав, ще бліх нанесе.
— Ні, мамо, у нього нема бліх, от погляньте... — і тиче щенюка матері.
— Геть з ним. Таке паскудство!
— А яке у нього піднебіння,— хвалиться Володько.— Чорне. Як сажа. Лихий буде.
Увійшов Василь і страх як зацікавився, ніби вперше побачив.
— Такий собака,— гуторить мати,— ще молока потребує, а в нас його і для себе нема. Оце вицяпнула ще сьогодні з кварту, а завтра, як упаде сніг, і того не буде.
— Він, мамо, муку їсть. З водою... У мельника он двоє щенят кормлять.
— То у мельника. Мельник з людей дере, а нам зі свого треба урвати...
— Дві-три картоплини і він наїсться,— втручається збоку Василь.
— Як угодую картоплею веприка — попоїси салиська. А з собаки що? Сморід та блохи.
— Ні, мамо... Ні одної блохи немає. Направду. Ось я вам покажу,— і Володько підніс песика до самого столу.
— Ну-ну-ну! Ти його ще й на стіл висади,— промовив уперше батько, що все лиш придивлявся до того збоку.
— Геть з ним! Закинь його отуди під припічок та самий мусиш і доглядати, бо я не маю на все часу,— гнівно сказала мати і цим дала згоду на легальне утримання собаки.
— Ми,— каже Василь,— зробимо для нього буду в хліві і будемо обидва доглядати.
— Та... Хай буде. І собака часом на господарстві пригодиться,— додав до всього батько, і цим справа закінчилась.
Володько може вчитися. Але й це ще не все. Він лише чекає, коли то “наші” поїдуть на ярмарок, а там він побачить. На Дмитра якраз і ярмарок, і Матвій іде. Мусить конче продати свої карі “жеребці”, а купити якісь “гардиги”, аби з двору з'їхати. Дещо тих грошей, правда, зібрав, але все ще не хватає. А тепер зима, праці для коней нема, стояти потраплять усякі шкури, а зате він заплатить свої борги — страх не любив заборження.
Але майже не було ярмарку, щоб на нього не їхала мати. Чи треба їй, чи не треба — їде. Любила ярмарки. Любила вештатись поміж людьми, приглядатись, що там і по чому, обмацати гарні речі, яких вона ніколи не купить, бо немає за віщо, щось несподіване і непотрібне купити, найкраще якусь особливу, небувалу забавку для дітей, за яку їй конче мусіло від батька дістатись, бо ж батько страх не любить, коли вона ті гроші на будь-що розтринькує. А мати тоді мовчить, нічого не каже, знає й сама, що негаразд зробила, але що, коли їй так дуже то якраз сподобалось, коли вона сама була захоплена тією розмальованою дерев'яною грушкою, що відчиняється і що в ній можна тримати перець чи щось інше... і солодощі любила. Ходить, ходить і не витерпить: візьме та й купить отих найдешевших, барвлених, склянистих. І сама поласує і дітям привезе. А ті вже дуже вдячні їй...
Батько тому не дуже охоче брав її до міста, але все-таки брав. У таких випадках батько ставав лагіднішим і з ним можна було говорити...
І цього разу мати вже готується, хоча надворі холодно і непогідне. І враз до неї пристав, як смола, Володько:
— Мамо! — починає він.
— А чого тобі?
— А купіть мені букваря.
— От тобі й на! А де ж я грошей на все візьму? Володько шморгає носом і каже:
— Я дам вам ті дві копійки, що мені тітка Зінька дали, а решту на Різдво заколядую...
— Ах, ти мороко лиха,— каже мати. І Володько шмигнув у запічок по ті свої копійки, вмить їх находить і несе.
— Нате, мамо... А купите? — і аж сльози бринять в його очах.
Мати зворушена, але виду не показує.
— Ну, куплю вже, куплю. Бери ті свої копійки і йди геть. Та он носа підотри! Замороко ти лиха!
— Мамо! — звертається знов Володько.
— Ну? Ще що там?
— Купіть ще мені... “кітрадь”, і “карандаша”, і грифльову табличку... Купіть, мамо! Я дуже вас прошу!
У матері забирає дух. Це щось уже таке, чого вона й зроду не чула. Де ж таки видано, щоб мужики такі речі купували. Піде он до школи і там дадуть.
— Ах, морочиш! — і не сказавши більше нічого, пішла, бо он батько вже на возі, а він чекати не любить. Не раз, бувало, взяв та й сам поїхав.

читати