Завантажити

нетерпеливиться. Йому вже хтозна-що видається. А може, там їм що сталося, а може, нещастя яке. Вдивляється у темряву за вікном і іноді йому ввижається, що там щось ворушиться.
— Приїхали! — і запирав дух.
— Ні! — віддихав. Ще ні, то йому лиш показалося. І знов стоїть, і знов чекає, і знов вслухається. І час тягнеться безконечно.
Аж то, по довшому часі, на дворі, здається, дійсно щось заворушилося чорне на білому. Володько знов німіє.
— Тррр! — чує враз батьків голос.
— Василю! Приїхали! — верещить Володько, аж збудив Хведота, а сам з лави, на ноги швидко чоботиська насунув і прожогом у двері.
— О! О! Самашедчий! — свариться Василь, що має недобрий настрій.
У дверях Володько напотикається на окутану, засніжену, замерзлу матір. У обох руках і під пахвами у неї повно клунків.
— Купили мені букваря? — з місця викрикує Володько. А очі горять, а щоки палають, а в душі повно страху: а що, як не купили?
— Дай мені чистий спокій, дитино,— говорить повільно мати.— Ось руки геть-чисто пограбіли, ще зашпори зайдуть, така та їзда, що хорони Боже, ледве тими шкапами доповзли додому, цілу дорогу хода сунулись...
Василь одразу пішов подивитися на “нові” коні, а Володько лиш викрикує:
— А купили мені букваря? — і вже копається тремтячими руками у кошику, де звичайно всілякі дарунки. А що як не купили?
— Купили! — враз викрикує на все горло. У одному завертку, у рудому папері, і книжечка, і дощечка, і зшиток, і олівець, і навіть грифель, про якого Володько й не згадував.
О, Боже! Яка радість! Володько хапає свої скарби, зовсім забуває подякувати, біжить до столу, до лампи.
— Але ж поволі, ще розіб'єш,— говорить мати.
— Не розіб'ю! Не бійтесь!
— Там он і медівника привезла,— каже мати і гріє свої закляклі пальці.
А, що там медівник! На медівник накинувся Хведот, а Володько вже ось оглядає свого олівця, обмацує свою дощечку, швидко розгортає свого довгожданого букваря. “Гарний!” — було його висновком. І “укладки” гарні, і “цяцьки”. І дощечка гарна. Чисті, білі рямці і грифель чудовий, золотим папірцем обгорнутий. А який олівець. Пробує ще раз язиком, хоча він ще не заструганий — простий? Чорнильний? Простий. І добре. Йому зовсім непотрібний той чорнильний... (хоча він мріяв якраз про чорнильного). А яка “кітрадь” чудова і щось там на ній написано і якийсь образок на окладинці, пан якийсь кучерявий, з довгим носом. Пізніше він довідався, що то і був той самий “вєлікій рускій поет Пушкін”...
— Там же нічого не видно, дитино.
— Видно, не бійтесь! — не перебивайте, мовляв. За той час батько й Василь упорались із кіньми, Василеві вони зовсім не сподобались, настрій у нього зовсім поганий.
Увійшли до хати.
— А як не можна було інших купити! Що ти думаєш? За тридцять карбованців стаєнні купиш? — говорить із серцем батько. Йому й самому ті коні “не по нутру”.
— То й не треба було ніяких. А ці вам поздихають і будете мати. На люди стид показатись...
— Не бійся, не поздихають. А тамті, як купив, були кращі? Побачиш, які з них ще коники вийдуть.
Вечеряли мовчки. Василь “дметься” далі. Батько також не в дусі. Він і сам сумнівається чи що з них вийде, щось вони надто вже сухоребрі, але що зробити. Матвій майстер до коней, він хоч яку шкуру вбере в м'ясо.
А Володько до того не втручається. Щоб звільнити стіл, він зібрав свої скарби на оберемок і поліз на піч, ближче до лампи, що блимає на коминку. Він також ще не вечеряв, але їсти йому ніяк не хочеться, а мати все лиш гонить та гонить.
— Іди-но їсти, смаркачу! Ще надивишся!
Володько вдесяте перегорнув свого букваря і хоч не хоч, а мусить усе кидати та йти їсти.
По вечері, хоч і пізно вже, не пішли спати одразу. Батько вийшов ще до коней, ніби ще раз переконатися, чи ті шкапи чогось ще варті. А Василь спересердя не хотів навіть дивитись. Він поліз на піч до Володька і почав одразу того байдуже вчити.
— Яка це буква? — сердито, незучаснено питає Василь. Володько у клопоті, він зовсім не знає, яка це буква і чого той Василь сердиться.
— Дурень ти! То Б.
— То Б,— погоджується безперечно Володько.
— А ця?
— ?
—То В. Володько повторяє.
— А ця? — показує знов на Б.
— То Б,— бездадуми каже Володько.
—А ця?
— Аа! То я вже давно знаю “Ааа!” — викрикує Володько,
зрадівши, що бодай одну знає.
І так почалася наука. Іншого разу Володько нізащо не стерпів би такої Василевої поведінки, але тепер йому здавалось, що так і треба. Василь також чувся в правах учителя, хоча сердився він за коні. Тепер, думав він, такими кіньми соромно буде між люди виїхати.
Василь показав ще Володькові: ге, де, е. Володько миттю все затямив і хотів ще далі. Він хотів ще трохи пописати на дощині, але мама гукають спати. От лихо! Ну, нічого! Завтра досвіта встану, думає він, то зараз і почну писати. Добре,

читати