Завантажити

через них нічого не видно надвір. Навіть подвійні вікна, і ті замерзають. Володько дихає на скло, видихує маленьку плямочку чистого і витирає пальцем. Скло під пальцем пищить.
— Володьку! — гукає мати.— Як вичавиш шибу, то я тобі пальці пооббиваю.
— А дайте мені чоботи, то не буду,— каже Володько.
— Ну, ну, ну! Он як прийде батько, то він з тобою пожартує...
— Дайте, дайте, мамо,— просить він таким нещасливим голосом.
— Що ти хоч? — кричить мати.— Куди ж, ледащо, полізеш? Там тебе хуртовина завіє. Я мушу он води худобі принести, до льоху піти, дров принести, у хліві підстелити,— починає вичитувати мати. І Володько знає, що поки вона все те зробить, то й вечір прийде. А йому так дуже хотілося б на годиночку надвір, так дуже. Там мороз, але добре вкутавшись у мамин жупан, насунувши батькову вовнянку та обмотавши добре хустою шию, хіба змерзнеш? Зате він побачив би, які вже високі замети, що робить ліс, луг, річка. Цілими тижнями не бачить їх.
— А як все поробите, то дасте? — пробує він вже використати останні можливості.
— Ну, тоді дам...
І Володько далі нудиться, вигадує всячину, пробує що-не-будь з Хведотом заграти, щось із казки. Володько буде вовком, а Хведот лисом. Або ні. Хведот вовком, а він лисом. Він буде їсти рибу, а Хведот має прийти і питати: “Що ти, кумонько, їси?” А він відповідатиме: “Рибу”. А тоді Хведот: “То дай мені, кумонько, риби”. Володько скаже: “Іди собі, кумоню, налови. Я ось наловила”. “Де ти наловила?” — має питати Хведот. “А там в ополонці, на ставу”,— навчає Володько.
А все це роблять на полу. Це має бути замерзлий став. В одному місці розсувають дошки так, щоб була ополонка.
Одягнутий Хведот у штанці з камізелькою та прорізом ззаду. Через проріз вилазить ворочком сорочка. Володько ще більше висмикне її і це має бути вовчий хвіст. Намуштрувавши так Хведота, він починає його навчати далі, як то ловити рибу:
— Підеш на піл, всадиш хвоста. Оце твій хвіст,— і смикне його ззаду за сорочку.
— Не тягни так! — скаржиться Хведот.
— Отож всадиш хвоста в ту он щілину і приказуй: ловись, рибко, велика і мала! І так наловиш.
Хведот нарешті зрозумів, і гра починається. Коли Хведот іде до ополонки, стромляє у неї хвіст та сидить і покрехкує,
Володько миттю лізе під піл і бере за сорочку.
— Вовись, вибко, вевика і мава,— шепеляє Хведот. А Володько починає знизу тягнути за ворочок. Хведот хутко це помічає і починає пручатися та хоче встати. Але Володько тягне сорочку додолу так, що Хведот змушений сісти на полу і починає кричати. Володько ж нашвидку підв'язує до сорочки якесь поліно чи ожог і сам вилазить на піл.
— Тягни, тягни! Це ж рибка вчепилась,— гукає на Хведота. Прив'язаний Хведот не хоче вірити, що то риба, і верещить на всю губу. Гру розв'язує мати, яка вбігає з налигачем, потягне через плечі Володька, визволить Хведота, насварить на обох і йде знову геть... А Володько, виплакавшись, починає:
— Ну, чекай! Більше з тобою не буду гратись. Там у казці, як вовкові примерз хвіст, то він нічого. А ти, дурний, ревеш...
І різниця між казкою та дійсністю та, що в казці, коли вовк примерз, прибігають мужики й починають його бити, аж поки бідолашному ие одірветься хвіст, а тут навпаки.
Дістається не вовкові, а лисові.
І так минають дні, тижні. Кожний день приносить нові Володькові вигадки. Кожний день приходиться діставати “прочухани”. Ростуть діти одинокі, замкнуті в чотирьох стінах брудної, півтемної хати. Ростуть далеко від людей, нелюдяні, соромливі. Зате не знають вони ні лайок поганих, ні божби. Володько нізащо не може виговорити: їй-Богу. Хай би йому не знаю що давав, не сказав би,
Коли ж дістане материні чоботи, іде куди-небудь. До побережника в ліс, або до мельника. Буває так, що прийде кудись, увесь змерзлий, стане коло порога, а “День добрий” чи “Помай-Бі” соромиться сказати.
Стоїть так і мовчить. — Чого ж ти прийшов? — питають.
Володько паленіє від сорому. Він і сам не знає, чого він прийшов. От прийшов, та й уже. А з нього починають сміятися, його не розуміють, його вважають за великого дурня. Це все добре Володько розуміє, але мовчить.
— Чого ж ти прийшов? Що, тобі язика заціпило, що мовчиш?
— Так... — здобувається нарешті він. А коли хтось, що його не знає, запитає:
— А чий ти? Він відповідає:
— Нічий... — і всі регочуть.
— А як ти звешся?
— Ніяк.— Знову регочуть.
— Як же то так? Нічий, ніяк? Що ж ти, з неба впав? І доведуть його до того, що він мало не плаче. Тоді, нічого не сказавши, швидше насуває шапку і драла. За ним усі регочуть. Дуже не любить, коли на нього звертають увагу. Слухає дядьків у млині так довго, поки його не зауважать; а тільки зауважать, миттю втікає. Це найлегший спосіб позбутись отих осоружних запитів: “А що? А чий?”
“І яке їм діло? Я ж їх не питаю?” — думає малий. Але чудово розуміє, як виглядав він у таких

читати