Завантажити

що не треба гнати на пашу худобу.
Але він так розхвильований, так піднесений, що не може заснути. Він лежить, плющить очі, а в них стрибають А, Б, В, Г. На кожну літеру шукає він порівняння. То як кроківка з низькою бантою. То гачок... На деякі не міг видумати порівняння, але щось вони все-таки йому нагадували. В, наприклад, чомусь нагадувало йому Мотрю Нестериху. А він її знав з Дерманя.
 
Зима розпочалася. Довга, смутна зимиська на хуторі. Ні тобі людей, ні вийти з хати. Снігу наринуло, луг засипало, тільки на льоду в деяких місцях вітер сніг позмітав і там можна ховзатись. Володько мусить сидіти в хаті і єдиною його розвагою є буквар.
Батько перемолотив усе жито, поробив кулі, а сніпки десь на провесні поробить. Тепер він пішов до села і там з Єлисеєм “заняли собі кар'єр”.6 З торішнього, був тут же поруч, вибрали ввесь камінь, а лізти глибоко небезпечно.
Праця то неабияка. Справжня праця, не робота. Робота то щось там собі, як — орати, сіяти... А це праця. Як попогупаєш цілий день від світання до смеркання півпудовим ломом, або великим трембом-молотом, то не бійсь... І циганські діти будуть тобі не милі...
По-перше, зверху треба зняти метрів півтора землі. А вона замерзла, як камінь. Опісля молотами пробити верству каменю і ломами її виважувати. Коли добре земля промерзне, то каменярі не здіймають її весь час, а йдуть “у глиб”. Себто роблять глибокі печери, залазять туди, роздягаються до сорочки і видобувають камінь. Це, щоправда, досить небезпечно, бо часто трапляються обвали і тоді може прийти до нещастя. Не один дядько знайшов собі вічний спокій на дні виритої власними руками кам'яної могили, але це нікого ані відстрашує, ані не зупиняє в праці. Передовсім заробіток. За цілий день копійок вісімдесят на своїх харчах заробляли... А каменю потребували багато. Навколо всі села кинулися ставити кам'яні будівлі — клуні, хліви, льохи... Ціла велика підгора зрита отими “кар'єрами”, а величезні багатосаженні стоси каміння стояли скрізь, чекаючи покупців.
Матвієві ще та невигода, що треба дуже далеко ходити. Верстов десять, а то й більше в обидва кінці буде. Устаєш — ледве на світ благословиться, а вертаєш пізно смерком.
А скільки подереш одягів, постолів... Чобіт до каміння не настачив би. Як на вогні, усе горить, бо камінь же, відомо, який.
Розуміється, що в такі дні до батька не підходь. Він злий, як голодний вовк. Прийде, худобу огляне, наверещить, як тільки щось не по своїй вподобі зауважить, попоїсть і спить тяжким сном, мов отой камінь, який він ламає. Уночі хропе на цілу хату. і так день за днем, день за днем. Дома рідко коли буває, хіба в неділю. Та й їсти не дуже є що. Годовану льоху продав. Цілу Пилипівку піст. Хліб із цибулею та олієм. Картоплю з огірком та пісний крупник. Цілий тиждень не обідає Матвій гарячого. Зав'яже йому Настя вузлик і тим обходиться. Правда, на харчі він не вибагливий. Що йому “стара спартолить”, те він і їсть. Але стара не жалувала йому нічого, хоча ніколи не було між ними повної згоди. “Гризуться” мало не щодня і то за всяку дрібницю. Трапляється, що й до колотнечі доходить. Тоді на хуторі стає дуже гармидерно. Кричать усі, властиво кричить тільки Матвій, а решта плаче та лається.
Діти нидіють від сидні та поганих непоживних харчів. “Завше те саме й те саме”,— скаржиться Володько.
— А що я тобі? Марципанів дам, чи що? — насварить мати. І Володько мовчить, бо ще й дістане за “велику губу”.
Він зблід. Чуприна завжди розчухрана. Букварець його порядно обтріпався. Совається цілими днями з ним по полу та печі. Але зате вміє вже багато. За всяку недотепність дістається йому від Василя. Називає його ослом, дурним, щипає за вуха, смикає за чуприну, виробляє з ним усе те, що робив у школі вчитель із самим Василем. І Володько не суперечить, не противиться, а терпить. Що ж... Учитель.
Найтяжче йому давалися склади. Букви то дуже швидко затямив. А ті: ми-а — ма, ми-а — мама — ніяк капосні не хотіли слухатись. Ще “мама” то сяк-так. Але візьмім отаке:
бе-у — бу-к — бук... Ве-а — ва, разом “буква”, до цього ще треба додати р і тоді нарешті вийде слово. Нелегке завдання.
Але Володько мучився, терпеливо переносив Василеві кпини та прозивання, і за короткий час вони досягли значних успіхів. Володько вміє читати, писати каракулі. Візьме дощечку, напише щось і до Хведота:
— Що то я написав? — питає,
— А хіба я знаю?
— Тут написано: Хведот порося... — і Володько сміється, а Хведот скаржиться матері.
— Маамо! Володько мене б'є...
— Ах, ти. Ну, чекай,— нащ' ти брешеш? — і Володько робить грізний вигляд.
Мати щось там на хаті порається, товч мішає, чи миє картоплю:
— Ну, ну там... Я вам дам... Не сидіть-но мені тихо,— сварить вона на дітвору.
“Боже, коли б та вже весна швидше. Може б, отут не гиркались”,— думає вона.
Володько кидає Хведота і біжить до вікна. Вікно замерзло. Квітчасті ласиці розмалювали шиби і

читати