Завантажити

відповіді сплюнув набік. Потім вирік:
— Ет... Все те дурниця!..
— Що дурниця? Чому дурниця?..
— Бо дурниця! — казав він рішуче й сердито.— Вистава! Велике діло! Поможе це нам, як мертвому кадило.
— Але ж, Йоне! Хіба ти не бачив, що творилось минулої осені? Ту радість, те захоплення... То не була вистава... То було свято. Ти ж бачив...
— Ну, й що ж?.. Бачив! Тобі свято... Нам гнуть карка, а ти свято... — І Йон презирливо глянув на Володька.
— Йоне. Кажу тобі! — рішуче проговорив Володько.— Це людей ушляхетнює, вчить. Люди бачать, крім будня, щось інше. їх думки збуджуються, голови думають...
Йон розреготався.
— Ушляхетнює... Ха-ха-ха! Нам не шляхетності, а сили треба. Сили! Не розумієш? А ще й вчився!
— Ну, як собі хоч... Я не можу відняти народові крихту розради. Це роблять всі... Хочу сказати, всі народи, що звуться культурними. А з тим самим народ росте! Так, так... Можеш не кривитися. Росте й потужніє! Вростає в силу...
Так і розходились. Володько на своєму, Йон на своєму. Не розумілися. Йон відмовився грати на сцені. Добре. Може не грати. Натомість Йон все ходить до Крем'янця та збирає біля себе різних хлопців. Він щось говорить з Никоном. Никон приходить раз до Володька й швидко, спльовуючи через зуби, розповідає:
— Знаєш? Той Йон... (чвиркнув). Він мені говорить: заложім комуністичну ячейку. «Що за ячейка?» — Така, кажу. каже, мала група людей. Як ти думаєш? Сергій не хоче...
— І я не хочу,— просто відказав Володько.
— Ну, але... (Никои мнеться). Там, за границею... Йон там був...
— Йон був там? — швидко запитав Володько.
— Але ти мовчи. Він мені сказав так собі... Просив мовчати... А може, правда... Володьку? Ти подумай: там все-таки наші. Ні? Наші ж... Як щось — до кого звернешся? А там, знаєш, таке... Йон приніс цілу купу. Газети — ось такі! (Никон широко розвів руками). По-українськи. Їй-бо'! Книжки. Шевченко. Листа показував. Дивись, каже: марка наша. У всіх, каже, школах по-українськи... Ну, а це ж що?.. А там...
Володько не знав і тут, що сказати. Він нічого не знає Звідки він може знати, що там і як там? Границя близько, але вона зачинена. Заходив до пана Гліба. Гліб був рішуче проти:
— Не вірте! Москві не вірте ніколи. Де Москва, там не може бути України! Ось поговоріть ви з нашим Сашою...
— Саша чорносотенець.
— Не чорносотенець, а москаль! — рішуче казав пан Гліб.— Цей тільки дурний, а там розумніші...
Це все Володька мучило. Де правда? А що, коли б так піти та все власними очима побачити? Та сходити всю Україну вздовж і впоперек? Та доторкнутися ран її? Та відчути її цілим нутром? Приваблива думка. Володько не може з нею розстатися. Бачити Київ! Київ! Над Дніпром! Справжній Київ! При цьому в нього загорялися очі, ніби в малого хлоп'яти.
В цей також час Матвій розпочав будову нової хати. Копали фундамент, прийшли мулярі, рух, гармидер. Ціле подвір'я завалене цеглою, дошками, колодами. Володько в подертих, заляпаних штанах, без сорочки, у патинках на босу ногу мішає вапно, підвозить цеглу, носить з батьком дошки, будує. риштування. Прийшли гарячі дні. Сонце смажить, обпікає спину, руки, обличчя. Шкіра стала гнідою, волосся вилиняло, щоки запали. Він зовсім змінився. Став костистим, худим, витягнутим. Спина гнучка, випинається хребет і ребра.
Але все-таки він щасливий. Так. Він весь заповнений. Не чує часу. Ось він дістав якусь книжку. Передав йому її Лазюк з міста. Спеціально йому... Нікому іншому. Хай прочитає й поверне. Написав листа. «Ця книжка дечому вас навчить і допоможе розв'язати питання, що вас сьогодні хвилюють».
Володько читає. Під час снідання, в обід, у перервах. Всі —дивляться на нього, як на дивака. Але він весь у тій книзі.— Англія. Вісімнадцяте століття. Невелике приморське місто. Море рибалки, пірати, кораблі, брудні шинки й сильні, суворі люди. На вітрильних кораблях вони пливуть через океан у всі кінці світу Для них відкрита Канада. Для них доступна Індія. Крок за кроком вони підгортають Африку... Підгортають собі, мов купу виграних грошей.
У тому містечку живуть два приятелі: Джонатан Блек і Гораціо Нельсон. Обидва ще малі хлопці. Перший не має батьків. Він прислуговує в шинку своєї старої й сварливої тітки. Другий є сином поважного морського старшини, й він ходить до школи. У школі вчать його не так граматики, як почуття гідності, обов'язку й витривалості. Сварлива тітка часто нагороджує Блека стусанами, але він на це не зважає. Він дуже захоплений гостями, що приходять до шинку, придивляється до них, прислухається до їх розмови. Туди заходять матроси з далекого плавання. Вони оповідають цікаві пригоди. Між ними трапляються пірати. Одного разу Блек підслухує розмову таких піратів. Довідується, що на рейді стоїть корабель з вантажем золота. Власник корабля намовив піратів перенести золото на другий корабель, а той затопити. За нього можуть дістати від забезпечельні Лойд десять

читати