Завантажити

кіньми, коровами, господарським начинням, полем. Володько, на його думку, «дурний». Його читальні, вистави... Його мандрівки по ночах з хлопцями, особливо його книжки й писанина... Кому то потрібне? Хведот дивиться на свого брата виразно згори. Нічого з нього не буде. Ані пан, ані Іван...
Володько сам знає, що він не пан і не Іван. Це і є причиною, що він тепер такий розгублений, такий не свій. Чує себе розірваним на кілька шматків. Знає, що йому поплутано всі стежки. Всі дороги, якими йшов до цього часу, перетято... Треба шукати нові. Бо ж він знає, що не тут, не в цьому селі його справжнє місце.
Але куди йти? Як? На це не дає ніхто відповіді. Ні рідні поля зі своєю вічною красою, ні предки, що нікуди не ходили — тут родились, жили й тут лишили могили, ані живі люди, що оточують Володька. Він тільки чує, що мусить іти. Чує навкруги себе якесь коло, якусь межу, ще її мусить переступити. Треба вирватись тільки звідси, з цього ось місця, з цього села. А там вже знов віднайде свою дорогу...
Його дні йдуть неспокійні, нервові. Його не тішить ні рілля, ні сад, ні чепіга. Біжить у поле, у ліс... Шукає самотності. По часі хоче бачити біля себе людей — живих, чогось спрагнених, неспокійних. Вирватись! Вирватись з цього місця! Воно засмоктує в глибінь... Ноги грузнуть по коліна, а тут треба йти... Завжди один і той саме наказ...
Через те він і сказав батькові, що відійде. Вирвалось з уст слово Україна, бо не міг його обійти. Не міг! Він уже зрісся з тим словом і його тягне далечінь, що простягавсь туди далі на схід. Ріки туди течуть, дороги туди біжать...
Думки все туди й туди летять... Боже! Чому не так є, як має бути?
У Провідну суботу Володько вийшов з дому й пішов. Ще сонце стояло високо. Напередодні випав перший весняний дощ. Все зазеленіло. Навкруги зелено, зелено й зелено. Свіжо так і тепло. Він пішов через поля до «предатків», потім вузькою дорожиною до Одерадівського березового гаю. Тут повернув праворуч й розмитою дорожиною пішов униз до села. Перейшов село, долину, річку й пішов на гору.
Коли вийшов на рівне до Тетильківської діброви, йому здавалось, що вже можна й не вернутись. Варто йти далі так само на схід, все на схід... Там десь у тих полях границя... Переступити її ось так, як цю межу, і йти собі по землі. І там так зелено, так свіжо, так гарно. І там люди свої, і села, і яри, і гаї різного дерева.
Ще сподівався Володько, що зустріне тут Наталку. Вона має десь вертатися з Тетильковець. Чекав її до заходу сонця, але марно. Геть вечором вернувся додому й застав дядькового Василя...
Він тільки що прийшов з Дерманя. Сидів і вечеряв. Біля нього сидів Матвій. Настя поралася біля печі. Хведот і Василина вже полягали спати, але тепер повставали знову.
Василь засмалився від сонця, вуса його підросли. Одягнений у чорне. На ногах черевики.
— Що нового в Дермані? — питав Володько.
— Нема, Володьку, нічого доброго,— сказав рішуче Василь.— А потім продовжував перервану розмову з Матвієм:— Ціле Застав'я — все заселили. Геть туди, як їхати цим боком до Лебедів. Хати вже ставлять. Ліс дали їм, землю й ще грошей на розбудову. Соснину, що була над нашими сіножатями, майже вирубали.
Ще довго оповідав про це все і не було потреби щось питати. Всі й так знають. Мова йшла про так званих польських осадників. Матвій довго мовчки слухав Василя. Голову держав рівно й дивився просто перед себе. Нарешті проговорив:
— Не встигли тоді викупити... Ах, дерманці, дерманці! Володько відчув у цих словах тяжкий докір. Можливо, навіть не за те, що не встигли викупити. Здається, за інше...
А Василь так і зрозумів...
— Знаєте, дядьку,— сказав він на Матвієву мову.— Дерманців треба ганьбити, але хто тоді знав? Ну, от я. Що я міг знати? Звідки? Цар був над всім. Ні? А прийшла Україна... Ет! Те повстання, ті всілякі Каміняки, ті крикуни...
Села наші тепер за них несуть покуту й будуть довго нести Але скажу: народ встав! Так! Встав народ!
Ось, наприклад,— провадив далі Василь. (Володько подумав: звідки він навчився «наприклад»? Раніш все казав «например»),— В нас помер Ферапонт Яковлевич...
— Ферапонт помер? — раптом перебив Василя Володько.— Що йому?
— Помер,— коротко відповів Василь.— Не знаю, що йому було. Кажуть, сліпа кишка... А був він уже другий рік... Ну, ніби директором, чи що... Народної школи. Тепер «семиклясувка»... Наш Андрій ходить до п'ятого класу. Прийшов раз зі школи й розказує: дали нового директора. З Познаньщини... Каже, одразу наказав учителям вивчити дітей державного гімну... Почали вчити. Перший раз як заспівали... Діти нізащо не тягнуть... А тільки вийшов учитель — як вдарять свого... І ніхто їм не казав. Самі. Учителі перелякались, директор почервонів, сердитий...
Говорили до пізньої ночі. Про землю, про дерманські новини, про рідню. Всі були в доброму настрої. Василь хоче покинути Дермань. Нема там місця для людини, що хоче рости. Хоче по Матвієвих

читати