Завантажити

можу... Люблю не для втіхи. Люблю, бо бачу в ній те, за чим тужив... Але життя життям. Можете казати, що це гріх. Бог цього напевно не скаже.
— Ну... Можливо. Ми цього не знаємо... Це дійсно Божа річ: любов, кохання, щастя, нещастя... Життя і смерть... Все йде, минає... Приходить щось нове. Але жити треба відважно. Навіть перед смертю.
Потім прийшов обід. Володько залишився обідати. За обідом пан Гліб оповідав за інспекторську візитацію школи. Мав добрий настрій, через те оповідав зі сміхом...
— Дивний народ. Насильно пруться, щоб їх любити,— сказала між іншим Галя. Вона говорить по-московськи. Питання ці її не цікавлять. Вона зайнята зовсім іншим. Саша має намір від'їхати, й це її хвилює.
Обід тягнеться довго. По обіді Володько йде в село. Була гарна погода. У читальні почали збиратись учасники вистави. Прийшли всі. Настрій трохи натягнутий, але нічого. Проба пройшла добре. Після проби вирішили остаточно день вистави. Далі тягнути не можна. На цьому особливо настоював Володько. Вистава в наступну неділю.
Вечором у дібрі на подвір'ї Юхима заграли музики. Парубки та дівчата пішли туди. Володько пішов також. Мав добрий настрій, без огляду на вчорашній вечір. Всі дівчата дивились на нього з незатаєною цікавістю. Мабуть, ціле село знає, що сталося вчора в читальні.
Наталки на музиках не було. Не було також Ганки. Володько перетанцював кілька разів з тією самою Віркою, що вчора ввечері покликала його біля Григоркової брами. Це маленька, гарна, чорна, мов циганка, дівчина, їй, видно, подобається, що Володько з нею танцює. Вона оповідає йому, що казала їй Ганка.
— Казала, що дуже вас любить. Знаєте? А ще казала, що Наталці не подарує. Дурна, кажу їй. Що вона винна. Ні?
Музики грають польку. Пари швидко крутяться. Тут майже всі видатніші хлопці. Йон також тут. Він ходить, піднявши голову. Так само й танцює. Здається, і тут він сердитий. Сердито крутить дівчиною й міцно притупує великими, вичищеними чобітьми. «Комуніст»,— думає Володько. Після танцю біля Йона гуртується кілька хлопців. Вони тримають себе зухвало. Мають в собі щось Йонівське. Вони відрізняються від решти хлопців, хоч, крім Володька, ніхто того не помічає.
У відчиненому вікні хати стоїть невелика нафтова лампа. Вона кидає дещо світла на подвір'я, де крутяться танцюристи. Збита, густа маса молоді без перерви ворушиться. Сміх, вигуки, миготять і зникають у темноті обличчя, бовкає великий бубон і все заглушує.
Кіндрат вже встиг випити. Він мне під ясенком якусь дівку, а біля нього стоїть Роман. Де він тут взявся?
— Оксано.
— Мовчи. Чого кричиш, ніби тебе ріжуть! — каже Роман. Він також п'яний.
Володько побачив Мокрину й підступив до неї.
— Хочу з вами поговорити,— сказав він. Відійшли набік.
— Де Наталка? — питає Володько.
— А хресто-святий, не знаю,— співчутливо відповідає Мокрина.— Вона ж була в читальні?
— Була. Куди пішла — не знаю. Не можете її викликати?
— Сергію! — гукнула Мокрина. Підійшов Сергій.
— Побудь тут. Я скоро прийду,— сказала вона. Сергій не питав, куди й чого йде. Він тільки сказав:
—Добре.
— Підем,— сказала Мокрина. Володько пішов з нею. Мокрині подобається ця таємнича гра. Робить вона це поважно. Зрештою, вона любить Наталку, так само, як Сергій
Володька. Вона охоче їм поможе...
Йшли дорогою. Десь-не-десь вештаються люди.
— Добривечір!
— Дайбо здоровля!
Потім звернули на вигін до колод. Дійшли до річки. Хтось у темноті йде.
— Агов! Хто йде?
Володько стрибнув і одразу був біля Наталки. Це вона. Пізнав її по ході й по голосі. Вона його також пізнала.
— Йшли за тобою! Де провалилась? — грубувато казала Мокрина. Але в її голосі чулась велика приязнь.
Потім Мокрина пішла назад на музики, а Володько з Наталкою зістались. Темнота, безлюдця... Там у діброві бовкає бубон і гудуть труби. Потім хлопці заспівали пісню. Чути хрипкий голос Кіндрата. Він псує ту гарну, буйну пісню. «Ой, на горі вітер віє... Та жито половіє... А козак дівчину та вірненько любить, а зайнять не посміє...»
Володько веде Наталку трохи далі від стежки. На вигін лягла роса. Від річки тягне вогкістю. За річкою вільшина зливається з горою, гора з садом Рони. Все те чорне. Видається, що там чорна безвість і в неї, не дивлячись на ніщо, йдуть ці двоє людей.
Наталка оповідає, що сталося.
— Нічого не сталося. Почали мама. Куди ти все ходиш? А куди я ходжу? Ти-но мені дивись, І почали сваритись. Потім прийшов тато. Спочатку нічого, а по часі кажуть: не смій з ним ходити! Інакше буде зле. А я не видержала. Я не ваша худоба й ви не маєте права мене продавати. Ну, й після цього пішло. Ет... Я зроблю, як хочу... — закінчила Наталка.
Володько уважно її слухає. Потім мовчки горне її до себе. Серце його стискається. Знаходить її уста. Вони теплі й вогкі. Чує її пружні дівочі груди. Під рукою вигинається тонкий стан.

читати