Завантажити

згортається. Дерева, ніби баби перед сповіддю, стоять понуро, каються і б'ються в груди. Он граб «Перегуда», що розкарачивсь на трьох ступнях. Он береза «Дудля» звісила коси і легко хитає сюди й туди. Сніг обтяжує , її, мов сон жебрака. Онде-о дуб той, що «стогне ночами», по котрому чорт верхову їзду вправляє. Грім утретє бив його, та не збив. Там і стоїть на втіху нечистому. І липа-дуплянка з дикими бджолами незугарнотовста, мов баба-сидуха, криво усміхається і плющить поволі очі. Спи, спи, стара!
Але другого ранку староста заповів до школи... Їй-богу? Правда це? Хіба ще існує десь на світі школа? Он Володько і читати, мабуть, забув. Він вже давно роздивився в лісі за добрими полозками з коріння і мав намір одразу вирвати їх з землі. Навіть сокиру в батька вкрав і деякі долота погострив.
Ну, школа. Кинув усе; як махнув, їй-богу, все пішло до біса. Торбу нап'яв, опалка кусень засунув до неї і гайда в саму третю групу, де і чорт йому не рівня. Тепер провались ви, усі Родіони. Вони й ще десь позаду плетуться. Хведот також урочисто у другу групу засів і дістав, уявіть собі, навіть «закон Божій — вєтхого і нового завєту». Наука неабияка. Ну, а Володько, цей просто вже бозна-які премудрощі витинає. «Задачник» — часть III. Там уже й дроби і ще більші математики. Для нього, зрештою — парубка, хоч сватай — все то рівно раз плюнути, а всі ті «стіхотворенія», як «Смерть Сусаніна» чи «Вєщій Олег», лепетів, мов скоростріл.
 
Как нинє сбєраєтся Вєщій Олег
Отмстіть нєразумним Хазарам...
 
Ах, як це велично. І малюнок. Лицарі у гостроверхих шоломах та кольчугах. Олег спереду і темний ліс стіною, з котрого з палицею дід-характерник виходить. Довга біла борода, хитон підперезаний широким поясом, при котрому висить якийсь ріжок.
 
Скажі мнє, кудєснік, любімєц богов,
Что збудєтся в жізні со мною?!
 
Наказом і благанням згучать слова. Брови спадають на очі, дружина завмирає.
 
Открой мнє всю правду, нє бойся меня,
В награду любого возмьош ти каня!...
 
Характерник непорушний, мов викут із каменя. Дума виразно сходить на його чолі й очі впираються в далечінь безмежну. І раптом відчиняються його уста і пливуть з них слова, що пророчать князеві велику славу. І щит на воротах Царгороду, і багатство, але все-таки смерть його чаїться в його коневі.
І Володько виразно бачить, як потьмарились князеві очі, як подивився він на свого улюбленця білого гнучкошийого стрибуна, заніс ногу і став на землі. «Візьміть його!»
Дружинники беруть коня і відводять. І дають йому іншого. З місця учвал рушає князь і дружина, дуднить сира земля під твердими ударами копит. Лише кудесник старий стоїть на своєму місці на взліссі і довгим світлим поглядом проводить комонну валку аж ген до обріїв.
Володько не раз аж скрикує від ясності і краси картини. Війна, смерть і знов життя. Бувальщина, що ховається за всім, зникає. Приходить хтось, каже слово. І слово те, мов огонь, мов ясність сонця. І все, що далеко було, виразно підступає, вдягається в шати, переливні барвами і променем. Горять очі від краси, а розум каже: найважніше, Володьку, жити. Жити і ще раз жити!
Он друга група і там Ганка сидить. Має червоненьку спідничину. Чи ж їй це не личить? Ще й як, хай йому частець, як вона все отак підбере до личок своїх і до очей. Пружна така, краща від усякої панянки.
Коли Володько встає говорити своє «стіхотвореніє», то говорить одній Ганці. Учителька могла собі кивати головою. Він на неї не зважає, а говорить чітким згучним голосом, слово в слово, мов перли низав у намисто, і дивись: на тобі, Ганко.
Учителька вже не та. Стара, добренька, з солодким голосом «матушка». Тамта поїхала і не вернулась. Володькові пару днів не подобалась зміна, але в скорім часі матушка також стала його прихильницею.
У грудні забрали й Василя. Три дні ходив зі збитою на потилицю шапкою, як рекрут, а на четвертий батько запріг коні у гренджоли, мати торбу харчів взяла, і, хоч він пасинок, та все-таки сльози падають. Якось не можна без сліз. От нащо вже Володько. Хіба ж він мало бачив, пережив? Хіба ж не тверде його серце, мов ота крем'яна галька? Але Василь є Василь. У нього такі милі очі, такі задавакуваті і такі самовпевнені. І чуприна в нього ніби посріблена. На чолі, на носі і карку ластовиннячко. Все те Володькові подобалось у Василя, бо Василь безперечно куди кращий, більший, сильніший, а хто знає, чи й не розумніший від нього. Тому й любив. Тому, коли відвозили Василя, примостився на мішку оброку і цілу дорогу, аж до школи, ковтав тверді сучки, що, кляті, невпинно підлазили під горло. А коли востаннє цілувалися, не видержав і соромливо спустив сльози. Ах, коли б принаймні всі зі школи не так витріщали на нього оті зірки. Ганка все-таки невесела.

читати