Завантажити

нею, певно, воскресає трава і квіти відкривають променисті очі.
Другого вечора Василь оповідав дивні речі. Шкода, що Володько того не бачив. Михалків Карпо провалився у глибоку яму, де сиділи мертві австріяки. Карпо з переляку онімів, а поки розкопали та витягнули його, був непритомний.
Третього дня ще одна пригода. Купа людей зі села Жолоби напоролася на «фугас». Як чмихнуло — п'ять молодих хлопців вилетіло під хмари, а назад вернулися куснями.
Поле, річка, місця, де купчилися колись села, вкрилися віспою і ходили там люди розгублено, обережно, торкалися небезпечної землі, щоб знов оговкати лік на рани її.
Коли вертались хлопці до свого села, видавались старими. Кількаденний побут на місці смерті поклав на них знак, який вже не зійде з них. І Володько також дістав той знак, можливо, сильніший від інших, бо торкнувся він його душі, коли ще та шукала лиш форми. Ооо, не дивуйтеся виразові його очей, в яких радість подібна на смуток, а смуток зовсім відійшов за «лаштунки». З нього буде також людина, але не сподівайтеся бачити в ній себе, ваших батьків — розгорніть минуле далі, де в тінях стоять ваші пращури, і в них хіба шукайте Володька. І ще можете дати волю уяві — будучність розсікти простими лініями і на її шахівниці в шаленій грі пристрастей узріти молодого партнера. Це може бути Володько — тихий хлопчик, що виріс у затушкованій Лебедщині з вербами, з річкою, з чорногузами під соняшні співи птахів... і попругою батька.
Хто знає, чи жиє Юхим. Так. Він ще жиє, але він сам не пізнав би тепер Володька, який пройшов щойно вступ до першої капіталі.
Стало легше й простірніше. Таки вперлися й війну пхнули назад. Пішли собі обози, зникли розхижілі фуражири, гарматні стогони втихли також, лиш час від часу «тилякі-земці» розлогими гарбами турбували шляхи.
Матвій за зиму і весну стоску «бамажок» склав. Між рублівками з'явились і «четвертні», і «катеринки» навіть. Складав їх уважно, щоб не заломити кінців і не раз в переливах їх барв уявлявся новий шмат поля — бо ж хіба рости це гріх? Ой, ні! Мабуть, так писано там, звідки походять всі скрижалі заповітів.
І так господарство його лишилось обскубане, залишене. Одна корівка з ялівкою. Пара конят. А де ж решта? Відомо. Ненажера-війна лишила чіткий слід, але сила землі і мужика все направить. Всі рани, всі руїни залиже, знесе, зведе, поставить хоч що...
Жнива вичавлювали з Матвія останній піт. Після контузії ще гірше бастувала спина і найкращими ранками, коли сонце нестримно перло у височінь, кожний її суглобчик болів окремо вишуканим болем.
Але старий встав. А як же. Брав грабки і йшов класти пшеницю. Настя підтакувала, закачувала рукави... Її руки висохлі, мов копистки, барви тютюну. Але як жваво звиваються вони з тяжечими граблями — «оті западющі тарани, і для кого він таке витесав».
Василь також косою шмагав, покоси рівняв, мов дядько з бозна-яким досвідом. Катерина, хоч до пізнього вечора вистоювала з милим під вербою, але ранок є для всіх ранок і праця безжалісна, мов суд. Земля тоді тягне гаками, тяжечі вії спадають на очі, ноги іноді мліють і підгинаються... Ну, але молодість є безоглядний пан, і рабство його і в болях має насолоду.
А Володько все одно: товар гнати. Ранки, вечори, погода чи сльота — все одно. Поля скинули одяги, зашуржіли під плугом стерні, зійшов опар. Корови гуляють, бо розходу, як оком глянеш.
Знов закипіли бої з угорщанами. Лісами, запустами, ярами ходили армії, обтяжені тяжкою зброєю. Напади, проти-напади. Вогні тут і там жеруть шелестливе листя, а диму повно — колотиться дикими начосами долиною.
В ці часи Володько затвердів, обвітрився, помудрішав. Голова його не займалася «дурницями», як це було колись, коли хворів, коли було стільки вільного часу в лежні, в болях і стражданні. Тепер він пружний, мов тятива. Чоло і лиця бронзові, очі ще синіші, пружні, з гострими скалками погляду.
Коли вів у бій своє воїнство, у думці його було одно: перемога. Пер шалено з гори, а обличчя ріже прудкий вітер. За ним решта, назустріч угорщани. Збігалися і каміння з палицями йшли в роботу. Гулі, синяки, кривава слина... Еет, що то значить. Зате радісно йому прогнати «чортових постолячників» на їх гору і заволодіти їх просторами.
Незрівняно-величний інстинкт боротьби. Чари влади і сили найбільші за всіх. Лишень неміч і страждання рівнозначні їм за силою, тільки нерівнозначні в наслідках.
Сніг застав Володька в лісі. Перший незабутній, м'який, мов кіт, сніг непомітно крадеться до землі і вкриває її. Он вогонь ще димить. Кілька дубових комердяк змагаються з мокротою. Присок попеліє, і в ньому лишаються на зиму недопечені картоплі.
— Гей, гей! — кричать пастушки.— До-до-му.
Всі йдуть по снігу додому. Корови поскрипують ратицями. Їх мокрі хвости попадають між ноги і бомбаються по колінах. Хлопчики й дівчатка востаннє цього року йдуть своїми пастушими стежками, мимохіть озирають місцевість, де все замовкає, глухне,

читати