Завантажити

А це ж він і був. Он змії рвуться у чорну небесну глибінь, вигинають барвні хвости, плюють іскрами. Он тремтяча корона вогню, що вирвався з преісподньої і порскнув сяйвом до самого престолу Божого. Дудніли гирла сталевих потвор...
Матвій також прокинувся, вийшов і зупинився у дверях клуні. Володько помітив довгу білу постать і підійшов до неї.
— Бачите, тату, що там робиться? — приляканим голосом питає син.
— Бачу, бачу, сину! — на диво спокійно відповідає довга біла постать.— От так виглядає війна. Затям, а виростеш, розкажи іншим. Хай все-таки знають. Про це й варт знати.
І більше батько не сказав нічого. Стояв і мовчки наслухував, як дудніла земля. Син мовчав також. До них скоро прилучився ще й Василь.
— Здорово пражить,— сказав він.— Кажуть, австріяки у цементові ями позалазили... Але і там їх дістануть.
А Володько виразно уявляв собі тих австріяків, як вони сидять у цементових ямах, а на них з неба сиплються стрільна13. Раз коло разу б'є. Ті гнуться, припадають до землі, кривлять тремтячі губи, очі лізуть наверх. Ось уже пробили накриття такої ями. Гепає останнє стрільне, проривається в яму і — гууух! Під саме небо вулканом летить земля, а в ній руки, ноги, голови австріяків.
Стояли так мовчки довго. Нарешті рушив рукою батько:
— Ну,— сказав він. — Все одно нічого ми не зробимо звідсіль. Це не війна, а правдивий Страшний Суд. Ходімо.
Пішли всі три до клуні. Але хіба ж можна в таку ніч спати? Аж над ранком вдалося дещо прикорхнути, та не надовго. Уже перший день приніс перші наслідки бою. З села чути глухий гамір, який все збільшується.
По короткому часі за клунею справжній Вавилон мов. Через шпари стіни клуні Володько пізнає тих самих австріяків. Пригнали чомусь аж сюди за село і лишили, видно, відпочинути. Під клунею і по обох сторонах дороги повно чужих вояків, а між ними проїжджають козаки.
Володько зірвався швидко, натягає на себе штани і бомбою пре на шлях.
Оооо, скільки їх. Які дивні люди... Вони всі звідти. От, дійсно, дивно. Ще вчора, ще цієї ночі вони були там. Які чорні їх лиця і як багато на них навантажили всякої всячини.
— Хлопчику! Може б, ти мені приніс кусник хліба? — встає з мокруватої землі і звертається до Володька один австріяк. Володько оторопів. Очі не хочуть вірити і вуха, мабуть, помилилися. Він так гарно сказав по-нашому, що Володько дійсно мусів здивуватися. Володько знає ж добре, що в Австрії наші люди є, але що вони і воювали за неї, і вмирали, цьому ніяк не хочеться вірити. Як може наш чоловік битися за якусь мадярську Австрію?
Володько зірвався і побіг. По двох хвилинах був назад з порядним куснем хліба в руці. До нього піднялося зі землі безліч полонених.
— Глєба, глєба!..
— Хлапечку! Дай коусечек!
— Брот!.. Гиб мір...
Боже, скільки тих рук. Долоні все. На кожній з них гроші, годинники, ножики. Деякий ковдру простягає і тиче під самий ніс.
— Гетьте! — кричить Володько.— Ей, ви! Наш! Нате!.. «Наш» ледве продерся наперед і дістав хліб.
— Є то мадяри? — питає Володько.
— Всякі, хлопче. Всякі... Ось на тобі...— і тикає кілька нікелевих монет.
— У нас таких грошей не потребуються,— сказав хлопець.— Можете їх викинути. Прокляті мадяри! — вирвалось у нього мимохіть...— Це ж вони вішали наших людей! — добавив по коротенькій перерві.
Полонений наш пакує у рот хліб. Інші заздрісне дивляться на нього... В той час підходить до Володька якийсь цибатий вояк...
— Добже, хлапечку злати! Добже! Я йсем чех... Це останнє Володько розібрав зовсім виразно.
— Чех? — сказав він.— Не вмію по-чеськи, але он стоять мої тато. Вони вміють...
Але чех, видно, не зовсім розуміє Володька, щось говорить словами, з яких Володько чує дуже багато твердих і шиплячих звуків.
В той час Настя винесла в решеті кілька бохонців розкраяного хліба і роздає, кому попало. На неї сипнулися всі і сотні рук тяглися наперед. За хвильку розірвали все. Примчав козак.
— Ей, старуха. Закройсь там. Куда їх карміть. Всех нє накорміш.
Насті віддають, хто що може: ковдри, нові запасні черевики, плащі, шатра і навіть заячі муфти...
— Тоже воїни, чьорт бєрі! — зауважує козак.
— Їх нє ваєвать, а на багамольє наслать би... Іш сколько на ніх барахла. Навючілі, словна аслов...
Але що Насті до того, чи вони можуть воювати, чи ні. Вона знає одно: люди їсти хотять, аж почорніли... То ж «там» творилося... Боже, Боже... Як ті люди стільки видержать...
А Володько згадав солдата, що повідав про «них». І ось він між «ними» сам, ходить, бачить, чує їх, до речі, прикрий запах. «У них, що вояк, що офіцир — все одно»... Може, і так. Все в них не так, як у нас. Он їх муфти... Хто б у нас муфту носив? Видно, у них все по-панському. Недармо їх кличуть солдати згірдливо «пан»...
— Ей, ти, пан! Імєєш часи? Тащі, разтаку твою!.. «Пан» і годинник віддає. Нащо йому оті «часи». Тут у

читати