Завантажити

через цідилечко блискуче процідив. Блищить чай, мов огонь. А каштан сьорбає по трошки та малюсінькими сухими коржиками закусує.
Володько ще від полудня нічого не їв, але, дивлячись на блискучий чай і на сухарці, йому зовсім не хотілося їсти. Не ті почування виринають. Капітан і його срібні «пагони», і гудзики блискучі з орлами, і чай з цідилочкою та коржиками, і ті купи грошей... Все те щось не з цього світу праці. Це щось іншого. Це щось недосяжне нам усім, що стоїмо тут довгою чергою, щоб «получити» оті п'ять, десять, п'ятнадцять — по заслузі — рублів. І люди коло нього, ніби пружини. Все «ваш' всок' бродь» та закаблуками цокають. Навіть отой з трьома личками, також в окулярах, а і той все:
«Так точьно, ваш' всок' бродь! — Нікак нєт, ваш' всок' бродь!..»
Цок-цок-цок. Рубель, два, п'ять, десять, сто, тисячі... Тож там тисячі, їй-Богу, тисячі! І капітан дивиться на них вилученими очима, байдуже то з тієї, то з онтієї коробки бере папірець і дає Гордині, Софії, Килині, Ганні. Кому скільки хоче, як хоче, що хоче.
«Боже, який я маленький проти того капітана»,— думає Володько.— Одно слово його — і мене нема».
Нарешті:
— Довбенко Владімір!
— Єсть! — викрикнув Володько і здригнувся. Тремтить, мов пропасниця його напала. Стояв у черзі, тиснеться наперед, шапку у руці зім'яв.
— Сколько дней?
— Двадцять.— Він добре пам'ятає — двадцять.
— Ти вот, — починає капітан, підперши лівою рукою клинцеву борідку, — уже бальшой. Сколько тєбє лєт?
— Я рождьон тисячу... і такого-то года,— мудро відповів хлопець.
— Да. Значіт, ти нє малий. А кто тєбя так научіл врать?..— і очі впер на хлопця гострі і сердиті.
Володько зніяковів до болю. Врать? Що ж він «вре»? І його очам так зробилось, ніби їм соромно стирчати в голові.
— Да! — підносить капітан голос.— Ти врьош, как хід! Сразу відно, что вором будеш!.. На, палучай і марш атсюда!..
Як Володько брав ті гроші і як зробив «марш отсюда», про це можуть краще розказати інші, що за ним стояли. Сам він якось не пам'ятає всього. Знає, що вилетів на подвір'я. Знає, що в темних сінях зачепився кишенею за завертку дверей і як слід розпанахав пальтечко. «Чорт його бери»,— подумав він.— «Хай дереться. Уже є нова шинеля, і йому самі тато обіцяли одвезти її до Шумська та перешити». Ось і гроші є.
Рахує їх раз, другий. Що там довго рахувати. Ось п'ять рублів цілих, а ось чотирі по рублі. Разом дев'ять. Рубля вкрали, а коли б не вкрали, мав би десять. Десять рублів все-таки — копійка. А так вже зжився був з думкою — десять рублів... Но...
Підпер носа кулаком і... «а що його сказати татові? Що подумають... що взяв собі рубля... Хто там ще репетує?»
Репетував Хома Ет-тоє. Перш усього йому перекрутили прізвище. Написали Ет-тоє. Який він Ет-тоє. Етоє? Як його якась там дурна баба по-вуличному зве, то це не значить, що і в «бамаги» так записувать...
— Моя фамилія, ет-тоє, Бондарець. Так, ваше благородіє. Так є правильно. Мій ет малий без слуху, онімів, а хтось за нього підсказав і вийшло Етоє. Я його законний отєц і прийшов за нього получить гєнгі. Бо що ет з німим. Його куди пхнеш — піде, а находив він двадцять днів по піврубля (мало, чуєте, ваше благородіє, по п'ятдесят копійок такому хлопцеві. Дуже мало) 10 рублі... Ет маю получити.
Хома ще до свого «ет-тоє» не любить докінчувати слів у родових відмінках. Смірнов подивився на такого говіркого чоловіка, зняв окуляри, витер, знов наложив. Після гроші вилічив і мовчки дав Хомі.
Той хотів одразу й полічити.,
— Вон, вон, старік! Вон! Пшол, гварят тєбє! Там пощітаєш дома на пєчкє.
Пхають Хому, але він опирається і рахує.— Ееее,— крикнув він коло дверей.— Так це, ет звєнітє, обман! Малий мій лазив до отих окопів... Ваше благородіє! Тут всьо вісім рублі... Такі ет щота мені... такі щота...
— Куда прьош?! — визвірився на нього солдат. Але Бондарець на таке не зважає.
— Ваш' благородіє,— кричить він,— тут ось ошибка случилась. Мій малий німой. Його...
— Кто там шуміт? — пружньо встав і ревнув Смірнов, а очі його ще більше вип'ялись, ніби їх хто видув зсередини.— Пазвать єво!
Бондарця штовхнули в плечі, і він опинився перед самим благородієм.
— Так вот его ти врьош? — визвірився Смірнов, ах нижня челюстина подалася йому наперед. Юрба людей принишкла.— Ти вот шуметь вздумал? Бунтовать? Да? Атвєчай! Бунтовать хатіш? Салдат!
— Слуш'ь, ваш' всок' броць!
— Я,— не злякався, а сміло і навіть задавакувато почав Хома...— Я ет, ваше благородіє, тільки за правду. У мене ет-тоє талько і єсть ще один отой німой. Старший мій сни упав під Варшавою, а середній кузніцой у кавалерії служіть. Я маю право за свого німого сина слово піднять...
— Малчааать! — скипів одразу Смірвов. Він ніби з пороху зліплений, а тут якийсь паршивець Бондарець підсунув сірника. І очі, і брови, і борідка — все танцює по обличчі. Кулак раз, два брязнув об

читати