Завантажити

всіх, включно Євгенії Петровни, такими згуками, що тепер посвищи...
Але от два роки минуло, як покинув Петровну. Коли б ще от так собі чоловік жив, поле орав, жінку бив, з жидами лаявся — два роки, тьху, нюх табаки. Але в нас... У нас, брат, два роки підземного благодєнствія, коли над тобою, перед тобою, за тобою янчить смерть, значить: що ти з перкальового юнака станеш отаким ведмедем — єж первий єсьм аз. Вуса тобі таким ось рогом попруть, лоб зчугуніє, очі — олово, дивись не дивись, ні думки, ні страху, ні сумління в них, бо все там сірою масою злилось, от як пінявий сплювок.
І тоді ти знаєш одно: гину я, все гинь, і чхаю я на все те, хоча б воно бозна-яким там світом звалося. Пригадую, останній раз того самого карпатського Нового року баталєй наш польову Службу Божу в лісі на галяві отакій ширізній зі сніговим паркетом відбув. Пригадую, ялиці отак у дві стіні восковою колонадою в саме сіре небо шпичками вгрузли. Пригадую, дим кадильний від самого престолу димів і попик наш у всяких, честь честю, ризах голоском розкамарінскім Божі слова розтягав аж до наших вух. А ми, мов ступи, рядами все, та все рядами з папахами, та кляпами, та синіми носами... Ех, і народ був! І церкву, і Слово Бога на шпилі Карпат у часточках самого серця, Пана нашого, винесли. І я там стояв і чув, що погони мої крилами ростуть і хочуть підняти мене понад усе. І чув, що в душу мерзлу і мерзенну знов теплота ладану просякає і розводить лють мою воячу. А коли хрест над нами знявся, грохнули ми всі у сніг колінами і многоліття ринними голосами виводили…
І тут зненацька бах, тарах! Як хильнуло смереками, як судонуло мерзлою горою! Раз за разом три довбешки довбнуло, сукиного сина, у галяву. Ми-то всі, і я, і батюшка з хрестом, і весь старшинний персонал, мов листя, до землі припали і душами вп'ялися до її грудей.
— Здорава! — перервав котрийсь слухач.
— Двадцять трупів лишили на галяві. Змісило черепи... Ех!.. — і оповідач майнув пальцями лівої долоні.— А ранені от так і повзали по власній крові, мов моржі. «Дабєйтє! Братци! Дабєйтє! Хріста раді!» Кий чорт добивать стане, хоч би ти кишки свої по цілій галяві розволік.
І так чоловік спрашує: Бог чи чорт сильніші на цій самій землі? І тут чоловік і торкнеться отого самого иерву, на котрому висить уся людська менажерія. Так? Чи так? Куди от підеш, чого не візьмешся — всюди рука твоя торкнеться сажі з пекельного горіла. І чоловік стане чорний, як оті челюсті печі, випалені вогнем. І серце його ствердне й нерви всі зникнуть.
Тому я й кажу: не видержимо, братці. Повстанемо один на другого, будем, як пси, гризти один другому горло. Нема вже у нас отого всілякого... Бог, чорт, дівоча краса чи гнійна утроба розбитого чоловіка — все на одну пішло. Все от так, як смерч, крутить землю з небом чорним стовпом, і наші голови закрутяться, і ми всі крикнемо: досить! Брязнем усе об землю, і наші віитовки, і наших старших, і наші заслуги... Потопчемо нашими чобітьми все те, перед чим колись репетували ура, що на лобах у барвах несли, що в серцях сиділо теплим розумним словом і що вело нас на смерть... Так. Будете бачити!.. Це станеться точно, бо весь наш люд — мільйон на мільйоні — втратив бажання далі тягнути лямку оцього скотського животіння...
Бесарабець скінчив. У хаті тихо. Пики солдатів сторчали, мов омамлені. Після всі ворушилися, всі загомоніли, всі ловили поглядом: «Ну? Як ти?» — «А як ти? Що скажеш?»
«І звідки він узявся такий тут розумний?» — подумав Володько, який не слухав, а жлуктив цілим своїм єством слова солдата.
— Ей, братва! — кричав котрийсь знадвору,— Сюди!.. Половина мужви знялися і в хмарі пари витиснулися в чорне провалля дверей. На дворі мороз. Велетенських розмірів місяць хвойно злетів на широчінь небес і зупинився. За лісом, за підлісом, там, де угорське озеро, гуділо, гуло, клекотіло, здавалось, мороз і місячне сяйво тнуть і трощать ліси, мерзлу землю, кам'яні гори і саме склепіння неба, яке час від часу, ніби смертельно хвора людина, озарялося тремтячим струмом червоного сяйва.
Кулемети лічили одним тягом. Гармати наподоблювали діда, що зайшовсь страшним коклюшем, посинів, зачмихавсь і вже невстані зупинити шаленого пориву... З глибини, десь з-під лісу, ніби з придушених подушками ротів, виривалось глухе: «Урааа! Урааа! Урааа!..»
Солдати збились тичбою, повитягали шиї. Між ними молодики безвусі, оті перкальові юнаки. Всі наслухують говору заходу, який, здавалось, іде сюди якимись таємними підземними ходами.
— Іш надайот! — зауважив котрийсь.
— Да. А завтра-то і ми іспробуєм нємєцкаво перца...
— Ми, браток, вже нанюхалися його, аж у носі крутить,— додав той самий полтавець.— Підемо спать! — байдуже закінчив він і пішов до хати. За ним і решта пішли. Лиш один молодик довше стояв і вслухувався у мову війни.
«Назад» не верталися. Шляхом назад гнали лиш часом козаки полонених. Ідуть цибаті кістяки по грузькій дорозі в черевиках з обмотками. Хочеться

читати