Завантажити

Все мовчить такою впертою суворою мовчанкою.
— Тату!
В околотах щось заворушилось. Схилена постать, кілька соломин на чуприні. Син ніколи не бачив сумнішого видовиська, і ніщо в світі не проймало його так гостро й боляче, як та картина зігнутої дебелої постаті з отими невинними соломинами на чуприні.
— Ну? Чого ти хоч? — падає батьків запит. Володько дивився йому у вічі ясним, теплим поглядом. Батько глянув також і зір їх зустрівся.
І як дивно. Цього Володько ніколи б не міг пояснити. І чого з очей його викотились оті сльозини. Дивно і ще раз дивно. Коли ж він отак з нічого перед батьком плакав? Таж ніколи. А то глянув і сльози пустив, а після цього рухнув на батька, піймав його руку і голосом розбитим: «Ой, тату, тату!» — просив.
— Я ж не знав...— ковтає Володько слова, літери, точки і зупинки разом з солоними сльозинами, які нагальне ринуть з очей.
— Ви... Я... Тату... Я сам піду в штаб. Я... Я... Я розкажу... Хай мене й б'ють... Ій-богу, тату, піду...
Батько ані не поворухнувся. Стоїть дещо похило, і ліва рука піднята в напрямку сина. Після чоло його зсунуло гармонію зморщок, заглибило їх, підняті на цілих два сантиметри брови. Очі такі великі і такі все-таки добрі виринули звідтіль з отієї ями. Володько ж знає, що під тими бровами, за тими зморшками і мішечками барви новелу ховаються батькові дзеркала, в яких світ і він сам, Володько, відбивалися у справжній величі натури буття, без єдиної струнки фальшивих барв чи тонів.
На те якраз хтось над'їхав. Через шпари дилів видно надворі двох вершників на цибатих спітнілих конях. Один під'їхав під вікно і знайомими словами загукав:
— Хазяїн! Атєц! Дома ти?.. Матвій вийшов з клуні.
— Здрастє, атєц! Ми вот апять к тябє...— зрадів «біловусий фуражир».
— Салому імєєш? Цєну палучіш...
— Солому? Ні. Не маю...— проговорив Матвій. Вітер сипле зі стріхи дрібний сніг, який чіпляється неприкритої Матвієвої голови. Володько це помітив, здмухнув сльози, стрибнув до хати і виніс батькові вовиянку.
—Да ти, ста рік, нє упрямся. Знаємо дело — салом імєєш... Нє врі... Полна тябє упрямітся, как дєвка под. вєнцом... Два рубля за пуд палучіш... Пудоф двадцать надоть...
— Ну,— сказав Матвій.— Два рублі тепер не гропгі, але солому свою я вам покажу. Як хочете.— І повів фуражира під ожереду.
Це була купа промоклої овсяииці, яку розтягнули були солдати й яку після підібрав. Солома запріла і змерзлася. Фуражир вийняв шаблю і ткнув нею пару разів у солому. Після жменю висмикнув і глянув...
— Нічаво! — сказав.— Бєрьом... От самаво утра єздім, нігдє саломи нєт...
— Як хочете...
З цим вершники від'їхали, заявивши, що завтра приїдуть по солому.
— От бач,— сказав Матвій Володькові і Василеві, який також вийшов з хати.— А треба було, дубило їх ма', все нищити. Мене те все вже дурним робить...
— Ходіть, тату, їсти,— сказав Володько.
— Ходіть, бо капуста холоне,— додав Василь. їв Матвій мовчки і мало. Поїв і знов на двір подався. Володько слідкував за батьком, пильнував кожного його кроку.
Третього критичного дня Матвій вибрався до штабу. Зрання зірвався вітер і мело снігом. У штабі треба бути «в дев'ять часов». Але годинника нема, сонце також не світить, тому ранок застав Матвія і Володька, який разом з батьком не спав цілу ніч, на ногах. Ах, і ніч то була. Володько бачив не раз, як нагай офіцера здіймався над головою вояка. Бачив, як вояк стояв струнко, не смів захищатися і тільки очі та уста вказували, що в тій людині є душа і все те, що чинить вираз болю.
І от на місці такого вояка Володько уявляв собі батька. І ще гірше. Там кладуть, знімають штани... Ууу! Хлопець ціпив зуби, обертав головою і з уст його рвались куснями згуки... Ні, ні. Володько піде, впаде, розкаже все... Де ж ті пани? Де, в чорта, ті пани? Може б, вони не тягнули його батька, який ніколи ж не був на панському дворі, який навіть не знає, як виглядають ті покої.
Панський двір аж за селом і за долиною. Чого б туди батько ходив. То тільки його, Володька, понесла туди нечиста сила, щоб учинити нечувану для родини біду.
Ранок. Батько чомусь заговорив, не є такий сумний, як минулі дні. Говорить за всякі господарські справи, щоб усе було в порядку, наколи б його задержали, чи що...
Але хіба це Володькові втіха? Мати, мов у воду опущена. Пече картопляні млинці й очі її мокрі. Батько з'їв кілька.
— Ну,— каже,— ліпше піду. Ліпше хай прийдеш скорше, як спізнишся.
І одягається. Вийшов, не сказавши ні слова. Володько також накинув відоме своє «пальтішко», що з великого зробилося малим і з нового аж надто старим. Латки почіплялися до нього, де тільки могли, і барви їх — сама невибагливість та суперечність...
Хто знає, куди збирається Володько, і яке кому діло, куди він збирається. Вийшов під ранок і метелицю, вибрався через замету, де лишився батьків глибокий слід. на шлях і пішов у напрямку Жолобецького

читати