Завантажити

знизує сухими плечима, втерає сльозу й вертається до дочки.
— Дитино, — шепче вона. — Кіті моя люба! Ти знаєш, як мені боляче на це все дивитися! Зїж хоч що-небудь... Кіті лежить і ні одна її жилка не ворушиться.
— Кіті! Він божеволіє. Що ти собі думаєш, дитино? Він увесь лють. Він не спить ночами, а все десь гасає.
Кіті повертає голову й кидає на матір байдужий погляд. — Він зробить якийсь злочин...
— А все для того, — ледве чуйно говорить Кіті, — щоб переломити мене. Все на те, щоб зруйнувати цей край і віддати його в руки ворогам. Знаю. Він хоче забити Дмитра. Хай зробить це.
 
Дівчина так висловила, що стара здрігнулася.
— Кіті! Боже мій, Боже мій! Що ти думаєш?
— Так, мамо, — спокійно продовжує Кіті. — Я зроблю також великий злочин. Він тиран. Так, батьківщина вимагає жертов, але не тих, що він думає. Він запер мене в оці гори, обставив дикими лісами, оточив вовками, жахами, приволік отого пса.
— Дитино! Ти несправедлива. Ти-ж любиш наші дикі ліси!
Кіті не відповіла на це.
... він хоче моєї смерті, вбиває мою любов, глумиться й топче найсвятіші мої почування. Він ... він ... — І їй робиться шкода себе, уста її тремтять, витягаються у літеру о й на очах збігають блискучі сльозинки.
— Боже мій, Боже мій! Защо післав ти мені, о, Всевишній, ці муки? Великий всемогучий Боже! Зглянься надо мною, пішли в мою хату хоч один промінчик своєї великої ласки ... — молиться стара.
А Кіті німа. Вона лежить, дивиться сухо й безглуздо на стелю. До її свідомості лише частинне доходять благання матері. Її серце наповнене згустками трагічної любові й не приймає до себе жалю й співчуття. Воно піде на все, переступить всі гряниці, зломає найсвятіші закони ...
Кіті заплющує очі. І раптом, з якоїсь безодні й темноти, до неї сягнули чиїсь ридання. Відкриває очі й пізнає матір, що ридає.
Тоді Кіті обертається й встає. — Це ти, мамо? Так. Це вона. — Кіті широко відчинила очі й дивиться на невеличку схилену постать коло свого ліжка.
Тоді починає все розуміти. Скидає з себе ковдру, спускає з ліжка нагі ніжки, торкається ними встеленого медвежою шкурою помосту й обнімає голову матері.
— Мамусю, — шепче Кіті й гладить матір хисткою рукою. — Мамусю! Не треба. Не побивайся. Мамунечко, добра моя мамусю! Сердечна, щира, золота мамо! Встань. Ну, встань, підведися. Глянь на мене. Дивися, мамусю, я вже знов твоя Кіті, твоя доня.
Мати тяжко підводить голову. На обличчі висять краплі сліз. Кіті обнімає її й пристрасно горне до своїх грудей.
 
— Мамусю, мамусечко! Я тебе дуже, дуже люблю. Ти щира, ти не маєш злого в серці. Ти вільна від великого гріху. Ти можеш ясними й чистими очима дивиться в обличчя правди. І я щаслива, що маю таку маму. Щаслива, що маю коло себе хоч одну душу, що їй можу геть усе, до єдиного слова, сказати. А сказати хочеться багато. Безліч хочеться сказати, тільки соромно, матусю. Соромно все сказати. Думаєш, що будуть про тебе зле думати, що не зрозуміють тебе. Думаєш, що ти станеш менчою в очах людей. Воно не треба цього соромитися. Боже! Коли б я мала сили сказати всю правду й не соромитися. Мамусю! Навчи мене тих слів, що ними можна сказати правду.
Очі її заблищали слізьми радості. Вона ще більше горнеться до матері. Чує, що їй стає лекше, що внутрі її розтає щось те тяжке, згусле.
— Мамусю! Не думай, що я така зла. Я добра, але й я ображена. Подумай, мамусенько, як мені тяжко. Подумай, в який я час росла й виховувалася. Гімназія, початок війни, війна. До всього; ось це нещастя. Я ніколи не зазнала відрадної хвилинки. Пригадую школу. Тяжкі, касарняні мури. Сухі, мов пергамент, чернечі обличчя вихователів. Вічне переслідуваній жахливою системою виховання. Ми не мали права сказати слова одверто. Ми вели вічно боротьбу за мову. Виплекувано в нас штучний, хвальшивий, надутий псевдо-аристократизм, зроблено з нас дурних провінціялок з комічними поняттями й уподобаннями. Ми голодні на культуру, на культуру глибоку, безпосередню, що її мають в собі хоч би оті гноблені віками гуцули. Мамусю. Я не кажу дурниць. Коли ти лишень трошки вдумаєшся в мої слова і пізнаєш суть живучості гуцульської душі, ти не будеш звати мене дурненькою дитиною.
Наші всі оті Бабчинські, Пластуни, все оте покалічене духовенство без ніяких духовних потреб, все то, мамусю, й є наше горе, наша кара, защо ми сьогодні несемо відповідальність. Всі вони є раби й дикуни, що носять краватки й живуть у кімнатах з міщанськими оздобами, що мають претенсію на аристократизм. Уяви ввесь комізм людей, що, не знаючи чужої мови, калічать її, щоб тільки уявити себе чимсь, що на його думку є аристократичним І я, мамусю, аж тепер починаю розуміти це зло. До цього часу мені здавалося, що то дрібниця, що так і має бути.
І нарешті, мамусю... Дай мені силу сказати останню правду. Нарешті я покохала. Не знаю, чому якраз покохала його. Не знаю... Можливо, мамусю, він і не... Ні, я цього не можу сказати. Він жива з

читати