Завантажити

одного разу на те місце, де ви перебували на фронті. Оглядала вашу землянку.
— Цікаво. Це мене дуже цікавить. Я колись також туди зайду.
— Підемо разом. Ви мені будете оповідати. Я люблю такі оповідання. То були такі особливі часи, що вже ніколи не вернуться й їх ніколи до того часу не було.

— Не бажав би, щоб вони вернулися.
— Ну, хто його знає. Я вас розумію. Але розкажіть і мені дещо. Розкажіть про того Розенкранца. Там оповідають такі жахи, і як це так сталося, що на ваш потяг напали якісь чорні маски? Це як в романі. Це продовження романів.
Розказав. Коли скінчив, попросила мою .руку. — Приємно мені тримати вашу руку. Чи не чуєте різниці, між моєю долонею й тим крісом, чи то скорострілом, що його та рука тримала.
— Різниця та, що там бій з життям, а тут боротьба за життя.
— Дехто каже не так. Знаю. Це каже той, хто не відчув того, що відчув я.
— Як то?
— Цього мені не хочеться казати. Просто, я вбачав безцільність такої війни, що ми її пережили. Все мусить мати певну ціль.
— Якщо ви не помиляєтеся, то кажете правду. Думаю, що помиляєтеся. Це говорить у вас той утомлений "ви”, той, що поніс великі рани, той, що... взагалі... Ви кажете так, але вже друге покоління так не скаже. Принаймні думаю, що так не скаже. А тепер ви вже не хочете боротися?
— Дивлячися за що.
— Ну, наприклад?
— Багато є справ, що за них варто боротися. Наприклад за свободу.
— В чому ви розумієте свободу?
— Признаюся, що це слово не зовсім для мене ясне, але приблизний зміст його ясний для кожного.
— Дми-три-ку! Дмитрику — вона дивилася й мовчала. Дивилася вперто з коханням в очах. Нахилився до неї, її голівка трошки піднялася.
— Ще любий! Ще далекий. Ааах! — і вона відхилила голову. — Чекай, у мене в голові туман. Знаєш... щось таке неясне, щось сплутане. Скажи мені, Дмитрику? Але скажи щиро, отверто. Я так багато по цім передумала. Ах, ні. Це не те. От ніяк не можу найти слів. І це завжди так. Це моє прокляття. От живу тут у тих горах, люблю їх, а душа неспокійна. Тісно. Світ такий широкий, такий широкий, а мені тісно. Гори душать. Я думала, що станеться інакше. Сиджу бувало в лісі на пеньочку й уявляю собі, як скінчиться війна, як наше військо переможе ворогів, а наша влада заключить славний для нашої країни мир. Так, так. Це наївно, але я ось така наївна патріотка. Так, так... Тут нічого не зробиш. Я завжди мріяла, що війна скінчиться перемогою, що ми переможемо. А тоді... Боже мій, тоді стільки можливостей. Тоді й гори наші поширились би. Тоді ти пані, ти ось тендітна Кіті Йонаш. Ти їдеш собі свобідно по своїй широкій країні, голосно говориш, сміло дивишся в вічі. От, от! Це влада! Це панування. Цього хочеться мені. І тепер... Все рухнуло. Все пішло до біса. Ну й щож. Зявилися якісь українці. Хто знав колись про українців? Що це за народ? Де їх історія? Чи ж це не смішно, що зненацька, з невідомого виступає якийсь народ, що його ніхто ніколи не знав і ... Та ну його к Богу.
Замовкла й думає. По хвилині раптом питає: — І ви також українець?
— Я, Кіті, також українець! — відповів я так само твердо, як впав її запит.
— О це дивно — сказала вона. — В такім разі ми розійдемося. До побачення! — і одвернулася.
Мене це проняло. — "Кіті", шептали мої вуста, але я встав. Вона хороша, мов лелія, приваблива, як ідеал. Тонка, кришталева, вона таїла в собі всі насолоди раю й усі муки пекла. "Кіті" — шептали мої вуста. Хотілося кинутися до неї, обняти й скавуліти перед нею псом. Але голова її лежала одвернута й мов не жива. Лишень ковдра на тому місці, де хоронила її груди, злегка хвилювалася.
— До побачення! — сказав твердо, обернувся й вийшов. Йонаша в хаті не було. Це доречі. Не хотілося говорити. До чорта все. Твердо й сердито поступав у темноту.
 
10
 
Було прикро, але переміг. Дома довго ходив по хаті й міркував. В очах стояла кришталева мара, у грудях пожежа. Ах, ну його!...
Через кілька днів знов затягнув би себе у військове середовище. Атмосфера почала охолоджуватися. Йонаш дещо втихомирився й ясінські громадяне продовжували жувати жвачку своїх великих буднів.
Марійка, після того, коли пережила тяжкі наслідки відзначалося якимись приємностями. Довга й небезпечна, без належного лікування й харчів, хвороба, ранення Павла, його відїзд на Буковину й нарешті, по приїзді, арешт, все це не могло не залишити на ній своїх слідів. Змінилася до непізнання. Дещо погрубшала, розплився стан, обличчя помарніло й на ньому зявилося кілька вимовних зморшків. Одні чорні й великі очі, що захоронили свою нервову красу. Вони глибокі, теплі та прозорі.
Батько її недавно також помер, але це не так її торкнуло, бо в останній час вона все з ним не зустрічалася. До самої смерті не міг дарувати їй її зради Манівчуківськоі традиції. Два його брати, прибувши з війська, послідовно й завзято продовжували ворогувати з нами. Ми ж навіть робили заходи розвязати цю

читати