Завантажити

волю.
 
Справа одначе стояла не блискучо. Тисячоліття неволі поклала на душах народу глибокий і сумний слід. Та все-таки перемогло чудо, на очах творилася легенда. Кувалися мечі визволення й помсти. Родилися й вилітали в піднебесну височінь горді гасла боротьби, що безжалісно на черепя крушили рештки злочинної пасивності, а в огні і муках формувалися нові підстави будучого храму.
Бігли по горах порвані хмари. Ступали по оголених шпилях величезні босі лапи сердитих і обережних небесних летунів, ступали чуйно й м'яко, ніби тигриці дзвінких джунглів.
Ще день, ще два. Небо твердіє. Хмари замерзають у фантастичні гіганські крижини, що прудко летять, труться одна об одну й, розсипавши на більйони кристаликів, щиро посипають ними тверді, повні камяних м'язів постаті Карпатських велетнів.
Наша залога день-денно, як тільки ранок вступав до касарні, під звуком сурми піднімалась і жила твердим військовим життям. Дисципліна, порядок, чергова служба, телефони й розпорядженя. До мене сходилися всі нерви низу й гір. Коли впали сніги, все частіше і частіше в моїй канцелярії, на головній вулиці, почали зявлятись суковаті гуцули, що вперто домагалися харчів. „Жінки, ади, пухнуть з голоду, діточки єнчать, гейби з тебе пичінки виймає".
Але хліба не було. Хтось пустив поголоску, що Україна, що повстала за горами, дуже багата на хліб. Ходили чутки, що там гниє пшениця, що там картоплею свиней кормлять, що хліб там щоденне їдло найбідніших людей.
Це оповів Іван Щутка, що недавно приїхав з полону. Він був на Україні й привіз з собою кусень хліба. Сусіди з околичних грунів позбігалися, бодай подивитися на хліб. А полонений розломав шмат хліба на дрібні кусники й роздал, мов проскурку, народові.
— Там, газдове, того хліба, що пси не їдять. На Україні, газдове, хліб сіють просто так собі... Вийшов на поле, зорав, вкинув зерно, а воно, ади, за кус чєсу і вігналосє в таку-оо стеблину.
Встав і показав рукою аж під стелю. — Там, чесні газдове, земля така, що масти нею хліб, гей би маслом і їж. Там не те, що наші гори.
Газди і газдині слухали й дивувалися. Дрібочки хліба не їли одразу. Обережно, мов святощі, несли в кулаках додому й віддавали дітям.
— На. Сесь український хліб. Сесь дав ми Іван Щутка, а той був на Україні. Їж, дітинонько, їж, бідо моя.
А коли знов посходилися до Щутки газди, він збиває розчухране волосся і каже: — то, чесні газдове, тота Україна, що сорок мільйон народу рахує, виживлює, знаєте, пів світу. А ось ми тутка гинемо. То є кривда велика, бо і ми українці, бо то і наш хліб.
Газди слухають і кивають головами. Їм от курити кортить, та немає чого. Щутка розійшовся і горить. Він громи кидае, домагається винного. Дайте його сюди!
Дійшли до того, що порішили писати до Україну скаргу. — Айно! Досить чекати Ми також люде. Хай Щутка сідає. Він і світу більше бачив і Україну знає. Пишіть, газдо Щутко!
Та чим напишеш? Ади, пальцем не нашкрабаєш. Треба паперу і все інше. Газди нишпортять по тайстрах й кишенях, може там у кого шустка завалялася.
— Гей би на палінку, — кпиться Юра Свиридчук. — Гей би випити закортіло.
 
Зложилися і той саме Свиридчук, щоб не кпився, нічної години, мусить іти до Ясіня й з-під землі видобути паперу.
Пішов і видобув. Довго барився, газди чекали й лаяли. Не хватало терпцю. Навіть говорити не було чого. Сиділи мовчки. Кожний думав над тим, що писати. Кожний міркував у душі тверде слово скарги. Гірке, напоєне слізьми й скороботою, слово душило кожного й треба якось уміти висловити його. Україна ввижалася кожному Божим образом. Вона їх вислухає й допоможе. Вона пішле їм отого смачного хліба. Одже ж там стільки його.
 
— Ну, Юро, дорікають Свиридчука, коли той вернувся.
— Тебе, сарако, агій лиш по смерть посилати. Сідайте, Іване Щутко. Пишіть.
Іван сідає урочисто до столу, кладе перед собою цілий білий, як сніг, акруш паперу, насаджує нове блискуче перо й уважно слинить його. Другий газда каламар відкорковує. Іван мачає раз, обтирає перо, мачає другий раз, довго приміряється й великими друковими літерами пише:
 
„Скарга ід Великої Україні мармарошських русинів-українців".
Газди уважно слідкують за кожною літерою й терпеливо мовчать. Іван написав і прочитав написане в голос. Добре. Всі одобрили Саме так, рихтик, правдиво.
„ 1) Ми потрібуємо насам перет хліба не маєме. Ліса не маємо також.
Написав і перечитав знов. — Правда! Саме так У лісі живемо, а ліса не дають.
2) Худобі паші не маєме не волам не коровам нидробли нийакої паші ходобі не маєме хоч хто яку хвостяку лишив од війни.
3) Землі не маєме орущойі де досіяти а дедокостити худобі сіна.
5) Священики нас дуже дерут што немож уже дихати.
6) Немаєме соли цим посолити ан запалити сіркачів не маєме.
7) Завтра голі будемо ходити незнайеме ци немайе ци закрито.
8) У нас по 100 нумера хат на груні і повише автих хатах

читати