Завантажити

й комендант тішився на той день, майже як хлопчина.
 
А Кіті не раз снилася мені. Її прозора рука не раз лягала на мої сонні очі й відносила мене в країну чарівних насолод. Я шалів. Зривався і гасав по кімнаті. Піду до неї! Мушу бачити. Але приходив день, біжуча праця поривала в свій вир і я поволі забував її.
Через тиждень поз'їжджалися Юра, Павло й Пластун. Почали обміркувати справу конгресу в Хусті, що на ньому має бути проголошена злука Закарпаття з Українською Державою. Тимчасом відбулися установчі збори в Сиготі, де однодушно присягнули під жовто-синім прапором на вірність державі Києва.
 
Павло, заливаючись реготом, оповідав про свою інтервенцію в кошицькому суді.
 
— Знаєш, приходимо... Отой головатий, лисий... Пригадуєш, що голись єднав нас з Манівчуком? Ми, значить, входимо, — добрийдень! — Добрий день! Одразу пізнав нас. Що скажуть молодці? Так і так. Прийшли, мовляв у справі наших хлопців... Ааа, у справі ваших земляків? Знаю, знаю. Це, знаєте, погана справа. Шкода, шкода. То вони, значить, тільки одного пригалушили? Дуже шкода. І реготить каналія. Ми одразу зрозуміли й сміємося також. Після каже: не бійтеся. Ми тут подбаємо. Тут ходять різні людці, що їм хотілося б закусити вашими земляками, але я думаю, що нічого й їм для цього дуже мало часу. Сподівайтеся на Різдво дома.
 
Це внесло між нас веселий настрій Юра оповів, як на двірці в Сигорі якісь типи хотіли його задержати та йому ледве вдалося виховзнути. Він переконаний, що то робота Йонаша. — Але, брати, не довго вже їм гуляти! А як цапнемо, одразу на шибеницю. Пять дядьків, суд, протокол, приговір і петелька. З ними треба рішуче. Досить нашого брата сучі сини передушили. Ми зробили помилку, що перший раз обійшлися з ними так по-бабськи. Тепер не втечуть. Кого на шибеницю, кого в заложники, а тоді поговоримо!
 
У великій напівтемній кімнаті, на дубовому тяжкому бюрку горить лойова свічка, її кволе світло тремтить, то слабне, то збільшується. Постаті Цоканів, що стоять і розважають серед хати, подібні на рухливі залізні автомати. Рухаються, розмахують руками, курять, вибухають копицями диму й по довгому часі потискають один одному руки, розходяться.
 
Залишається один. Він довго ще ходить, курить, думає часом навіть у голос вирветься якась лайка. Після виймає револьвера й, поклавши його під подушку, вкладається до відпочинку.
 
13
 
Кіті поважно захворіла. Прибита мати билася, мов муха в павутині. Примочки, компреси, молитви, лікарі — все дарма. Нічого не помогло. Йонаш натомісць десь вискіпав і приволік здоровенного псюру бернадина, привязав його й нещасний вязень наповняв темні лісові ночі сильними воями. Вітер не встані заглушити його голосу. Вовки далеко обходили хату лісничого й, таким чином, пес цілком виконував своє завдання.
Вертаючися пізно вночі, лісничий був певний, що не зустріне коло свого кубла тих сумрачних з перламутровими очима створінь.
Але на Кіті це вплинуло зле. Виття пса, вітру, вовків, творили навколо прикре й непривітне середовище, їй хотілося сонця, спокою, їй ввижався стрункий, пахучий ліс, земля вкрита грубою верствою рудоватого моху, прозорі великі краплі води, що застигли на розчервонілому з чорними вусиками обличчю.
 
З прибуттям пса мрії її прибрали ще більш хворобливих форм. Здавалося, що батько навмисне приволік того пса, щоб він нарушував її спокій. Вони обидвоє не говорять. Цілий місяць між ними взаємний бойкот. Ніхто тепер так не почував своєї правоти, як Йонаш і, разом, ні одна душа не могла більш, ніж Кіті, бути переконаною, що причиною всіх нещасть є ніхто інший, як и батько. Йонаш лютував, лаяв Цоканів, посилав їм як найбільше в пельку холєр і святочно обіцяв, що при першій можливості, скрутить хоч одному з них карка.
— Слухай, — шепоче стара. — Дитина хворіє. Вона вже навіть не плаче. Вона дістане сухоти. Що ти собі думаєш?
— Не я тому виною, — грубо відповідає він.
— Але ж вона вмре.
Відчепися — скрикує він раптом. — Ви з мене вимотали нерви. Ви хочете загнати передчасно мене в могилу! Що вона собі вбила в голову? Вона уявляє собі, що я якась ганчірка, покидьок, з чим можна собі бавитися, як їй лише заманеться. Вона хоче, щоб я йшов до тих мужиків, ставав перед ними навколішки й цілував їх постоли! А все, щоб задовольнити їх примхи, щоб звести її з любовником, щоб доконати свого! Але будь я проклятий, коли мене ця химерна дівчина поставить на коліна. Я ще їм усім покажу. Я ще її коханця вперед, ніж з нею до шлюбу, пішлю на шибеницю. Я вже маю проти цього докази! Зрадник, ренегат, продажна сволота!
Зривався, гасав по хаті, лютував. Його обличчя корчилося тисячами бридких грімас, ніс набрякав, вуха віддувалися. — Хай вмірає! Хай вмірає! — шеплять його здрігаючі вуса. — Тут війна, боротьба! Тут батьківщина в небезпеці !
— Але ж і вона не менше тебе страждає за батьківщину. Йонаш призирливо стискає широкі качачі губи. Стара

читати