Завантажити

знати, пане сотнику!
— А знаєш, що ти повинен знати?
— Ні. Не знаю, пане сотнику!
— А що, коли б тебе поставили в коноплі Розумієш?
— Так є, пане сотнику.
— То ти міг би бути розкішним страхопудом. Гудзиків нема, пояс розлізся. Носа втри... Стій, не тепер. Скомандую вільно. Так слухай. Негайно мені біжи до старшинського клюбу...
— Так є, пане сотнику!
 
Ну. Там ти зустрінеш панів старшин Шровбу і Водічку. Біжи й скажи їм, щоб вони в десять годин вечора були в мене. Та скажи обовязково. Стій. А коли б їх не було у головній залі, запитай у кельнера. Вони звичайно в тій маленькій кімнатці грають в карти. А коли б їх там не було, гони до панночок Крайзрів. Знаєш, де вони живуть? Ні. Ну, розуміється. Коло сільської хати, за мостом. Але вони можуть і у Крайзрів не бути. Сьогодні субота й їх може чорт зна куди занести... Так ти забіжи до Боршіїв, до Бабчинського, до Яруса, словом, до самого люципера, але мусиш їх знайти. Розумієш? Ніякого чорта ти не розумієш Бачу по пиці. А тепер кругом марш Але раз-два
Браш після такої парні бомбою вилетів на вулицю, а задоволений, що зігнав злість, сотник Шульман вигідно вмощується у глибокому фотелі й закурює.
Заложивши ногу на ногу й випускаючи тонкими струмочками димок, сотник усміхається й думає як то він заговорить з Йонашем і що то він відповість. Він його, чортового медведя, навчить, як поводитися зо старшинами. Він його, як ковбасу, удвоє зігне. Він йому докаже, хто тут комендант, а хто лісничий.
У кімнаті ясно світиться лямпа, на дворі темно, місяць ще не зійшов. Сотник докурює, розважливо кладе до полільниці решту й вслухується до гармідеру, що дблітає з вулиці.
— Ага. Це гаразд. Той мішок одразу їх цапнув... Ну розкішно. — Встає, обтягається і натягає на обличчя вираз жартівливої поважності.
Гармідер збільшується. Чути, відчиняються сінні двері, затупотіло в передпокоїв "Роздягаються" — думає сотник. Із розставленими обіймами готується зустріти своїх приятелів і тільки хильнулися двері, сотник викрикує: — ааа! Друзі...
Решта слів застрягло в горлі. Він остовпів. Очі баранячим рогом пролізли на верх, а руки мимохіть піднялися догори й так задубіли. Перед ним, замісць приятелів, стали дві потужні постаті з револьверами, направленими в, його груди.
Не голосно, але впливово, попрохали вони підняти його “руки в гору" й "іменем повстанчого комітету" дозволили потурбувати його арештом. Сталося все так несподівано й швидко, що він навіть не встиг сказати слова. Одягнувся й вийшли надвір.
Там звичайна зимова передріздвяна тиша. На груниках прищулилися й мовчали хатки гуцулів. Рідко в якій світиться вікно.
Сотника посаджено в санки і відвезено в напрямку сільської хати. Там десь і Браш шукає своїх Шровбу і Водічку.
 
15
 
Розлютований Йонаш, вийшовши від коменданта, кидається в санки й прожогом з місця пустив коні в чвал. Нічого не вдієш. Небезпека неминуча. Мусить, якнайскоріше додому, полагодити деякі справи й на цілу ніч до Рахова.
— Швидше, швидше! — жене він візника. Він поїде, вияснить, докаже. Він добється негайної зміни коменданта, бо цей надутий пяниця зовсім нікуди не годиться. І який чорт зробив його комендантом? Його просто слід би на шибиницю. Цей зрадливий пес підшився, обдурив!.. А все-сам винен. Це все кара за мякотілість. Заскиглила та коза, а тепер роби, що знаєш.
Темно по горах лягло. Засніжені груди землі ціпініють у стисках морозу. А місяць все ще не зійшов.
 
Прудко біжать молоді коники, а легкі саночки ледь торкаються гладенької колії дороги. На затоках шурнуть у бік і далі. Мигають придорожні стовби, жидівські хати... Земля бренить, тікає. Біжать річка, ліс, гора. Нарешті приїхав. Але невстиг він злізти з саней, як назустріч йому виступило кілька людей зо зброєю. — Іменем і т. д. ви арештовані! — Йонаш не чує цих слів. Рука блискавично сягнула кишені і не встигли вояки підбігти, як тарахнув постріл.
 
Один з озброєних людей скрикує й одразу клякає. Кілька легінів накинулося на лісничого. Розпочалася боротьба, сапання, стогін, храпіння. Через пять хвилин зо скрученими назад руками його відвезено тими самими саньми, що ними приїхав.
 
Очунявся в льоху під сільською хатою. Спочатку не міг усвідомити, що сталося й де він є. Низенька, темна нора. Пахне щурами й ще чорт зна чим. Два тапчани, під віконечком столик і на нім ледь жиє тендітний проміньчик лойової свічки.
 
Одначе він тут не сам. На одному з тапчанів, скулившися на подобу щура, якась постать. При вході Йонаш зовсім не помітив її. І аж пізніше не міг вийти з дива, пізнавши в постаті пана сотника. Вираз, що прикрив обличчя обох знайомих, не піддається означенні. Сотник не витримав перший, прудко зірвався й ревнув: — Не смійте скалити зуби!
 
Йонаш швидко відступив, схилився на нари і замовк. Настала мертва, гробова тиша. Чути, як зверху відбиваються чиїсь байдужі кроки.

читати