Завантажити

маеме крісів, ци що? Відібємисі, а тоді гет з войнов!
 
— Ну, так гаразд, але ви все таки будете воювати?
— Айно. Сесь, прошу пана, жадна война. Коли тебе дусит, ни будеш дєкувати, гей би тобі гроші платив.
— Але мусите знати, що і ми вам не заплатимо.
— То, прошу пана, ми грошей і не хочеме. Нам аби шматок хліба, а тото ув Україні заробиме.
— Ну так у чергу і записуйтеся, — сказав голова. Виряджено по-третє післанців до уряду. Мали відбутися переговори в звязку з проектованим Хустським конгресом, що мав відбутися 21 січня. До того часу Хуст мало б обсадити українське військо.
 
20
 
Суд над Йонашем, що його одноголосно домагалися селяне, прийшлося приспішити. Безліч праці. На мойому столі стоси паперів. Очі горять від безсоння, права рука заклякла, а праве вухо оглухло від телефонних криків.
Такі милі обовязки, як їжа, відпочинок і сон нераз приходиться відкладати, або виконувати на ходу, в потязі, над своїм бюрком. День міняв ніч, ніч день. Лямповий гніт цілими ночами жадібно ссав нафту, перо до нудоти напивалося чорнилом.
Судити злодіїв, бандитів і тинів на подобу Йонаша, легко, але я вперто відхилявся від участі в тому суді. Це, звичайно, не помогло, бо з мого боку не міг довести поважних для уникнення обовязку причин.
З куснем жару, замісць чола, увійшов до кімнати, до тієї знаної здавна кімнати, де ще пахло нотарем, його вічно вагітною жінкою, неспокійним, з розчухраним волоссям писарем. Кілька дивовижно порядних чорнильних плям на помості, проречисто свідчили про ті стихії, що ще недавно тут бушували.
Засідаємо. Вечір. Стіл, каламар, перо, паперові архи. По середині кімнати коптить зіпсута лямпа. Хтось голосно троєкратно чхає й це різко порушує напнуту тишу. Я неспокійно ходжу по кімнаті під вікнами й з власного досвіду розумію, якими сатанськими згуками видаються мої кроки для тих, що сидять під нами.
Нарешті й я сів. Сівши, заложив ногу на ногу й сильно похитнувся на стільці. Пальці мої вибубнювали по столі дику мелодію, або ломали судове перо, ідо його делікатно відняв від мене наш писар.
Всі питання зводилися: розстріляти, чи повісити. Нас пять. По довгій дебаті, що все зводилася до мадярської системи кари — шибениці, промовляю я. Промова та не відзначалася якимись юридичними мудраціями й була коротка. Я доказував, що шибениця церемонія й гайнування часу. Найкраще — скромний розстріл. І то найліпше, тихо, без особливих криків, завтра раненько вивезти його за Репегів і там на гряниці... коротко й ясно.
Всі не погоджувалися. Шкода тратити дорогоцінних набоїв. До того не буде задоволений народ, що хоче бачити, що є ще якась сила на землі, що й за їх кривди вміє карати. Це питання поважне, виховне й цим не слід легковажити.
Мої докази вичерпані. Голосування: 4 — 1 — Голова комісії диктує, а перо писаря байдуже нотує висліди. Готується юридичний акт. Голова писаря смутно бовваніє над столом. Дужий і рішучий голос диктує присуд. Чоло моє поволі вкривається краплинками поту, що його витираю рукавом. Півгодина минула й обличчя писаря піднялося. Воно кругле, бліде й безвиразне. Прикликати засудженого. До цього часу його не потребували перед обличчям суду. Надто виразна його вина, надто згущене бажання помсти. Сідаємо знов за стіл.
Але в лямпі догаряє нафта й вона загрожує катастрофою. Питають, чи не мають свічки, але її не мають. Хтось озвався, що в нього дома є свічка. Добре. Післали додому. За той час лямпа встигнула допити останню каплю своєї поживи й кволий огник ледь тримався озугленого гноту. Півтемно. Великі, кудлаті, подібні до куснів хмар, люди ворушилися в мороці. Прибіг сторож, світло піднялося, на стінах згусли тіні й сказав голос: — Підписуйте, панове!
Всі підступають і підписують. Останній я. Беру перо, вмочую, обертаю, знов вмочую. Велика точка зазначила кінець мого прізвища.
Увели Йонаша. Зменшений, голова від тягару вгрузла між плечі. Руки здовшали й подібні на малпячі. На столі його присуд, а на присуді, ще горить свіжо "Дмитро Цо-кан".
Голова суду задає Йонашеві питання. Йонаш відповідає так, або ні. Він свідомий своїх вчинків, але до вини не признається. Він знає, що його присуд закінчений, але чує себе щасливим, що гине за ті ідеали, що подиктовані йому найвищою волею — батьківщиною.
Кінець. Проситься всіх встати. Читається присуд.
"Надзвичайна воєнна комісія для боротьби з протинародніми й протидержавними елементами, іменем Української Народньої Республіки, на свойому засіданні 10 січня, 1919 року по спільній нараді в справі Миколи Йонаша, уро
дженого (— —), літ (— —), жонатого, віроісповідання католицького, обвинуваченого народнім судом у поповненні черги злочинів проти народу й Республіки, що виявилися в безустанному сліпому переслідуванні нашого населення за мову, народність, перед війною, у масовому вішанні невинних селян при оголошенні війни, у шкідливій чинності проти народу від початку революції й у смерті

читати