Завантажити

схаменувся й докiнчив: — …за тебе. Шоб тобi теж той… Царствiє Божеє було.
Сергiй раптом ляснув себе брудною рукою по чолу, видобув з кишенi купку дрiбних грошей, кинув до ями.
— Здається, так роблять? — запитав i трохи подумавши, вiдправив слiдом за грiшми зiм’яту пачку «Бiлмору» з двома останнiми цигарками.
— Так, дорогий, так. Спасибi. Давай сип землю скорiш. Тiкi першу жменьку — обов’язково шоб рукой…
Мерехтливi бузковi контури кiнцево розтанули, зате чiтки означилися гомiлкова кiстка, уламок кульшової, декiлька хребцiв i тiм’яна кiстка з половинкою щелепи. Сергiй нахилився, узяв жменьку землi, кинув, потiм заходився махати туристичною лопаткою — i крупнi грудки полетiли до ями. Скiнчивши, юнак акуратно прихлопав лопаткою земляний горбочок i пообкладав його рештками ялинкових гiлок.
В нього ледь вистачило сил доплентатися до вогнища. Вогню вже не було, тiльки у самiсiнькому центрi ще жеврiли вкритi сивим попелом жаринки. На тлi сiруватого неба виразно видiлялася чорна стiна лiсу. Розвиднялося.
Сергiй впав на ковдру i затiпався, немов у пропасницi. Адже вперше у життi вiн сам, власноруч поховав… що? або кого? Кепське питаннячко! Але — закопав у землю! Власноруч…
Якби не рештки горiлки, булоб зовсiм кепсько. А так Сергiй змiг на деякий час забутися у тривожному снi.
Прокинувся вiн вiд голосного кукурiкання, що долинало з селища. Цей нехитрий звук чомусь пiдбадьорив його та примусив подивитися на увiнчаний хрестом рукотворний горбочок з неприхованою гордiстю. Так, якщо добряче помiркувати, вiн тут скоїв якусь нiсенiтницю, кумедiю якусь з пародiєю на фiлiю психлiкарнi. Нi, це ж дiйсно треба: дременути з мiста у «подорож» за два днi до першого iспиту! Хоча з iншого боку, вiн єдиний допомiг старому. Зробив, чого не змiг… не побажав домогтися жоден з людей: упокоїв душу раба Божого Решетняка Миколи Iванича, земля йому пухом не у домовинi, а на ялинковiй пiдстилцi! Так, нiхто цього не зробив, навiть молодий попик з церкви Миколи Притиска!
Молодець вiн все ж, от що! Сергiй неквапливо склав ковдру i сховав її у наплечник, витягнув з бокової кишеньки вбогий бутерброд, неспiшно з’їв. Встромив у пристiбнутий до ременя чохол лопатку, наблизився до могили, перекинув спорожнiлу пляшку. Зачекав, доки хоча б декiлька краплин впадуть з краю шийки на землю, подумав трохи i сховав пляшку у наплечник, щоб не смiтити в огорожi церкви, нехай навiть i напiвзруйнованої.
— Що ж, дiду, спи спокiйно, — майже ласкаво звернувя Сергiй до могили. I одразу згадав слова смертельно переляканої дамочки: «Нiкому, нiколи…» Мiтинги чи заупокiйнi богослужiння, стаття у газетi, меморiальна дошка чи помпезний пам’ятник жертвам фашизму… Якi то дурницi!
— Агов, дiду! Чуєш там мене? — голосно спитав вiн. З-пiд землi не долинало анi звуку.
— Добре, знаю, що чуєш, — миролюбиво сказав Сергiй. — То знай, що усi вони — трiпачi. Геть усi. I я був трiплом. Ранiш. А тепер нi, — додав вiн з прихованою гордiстю та посмiхнувся якимсь невиразним думкам, що промайнули у пiдсвiдомостi. Потiм одягнув наплечника i вийшов з огорожi на дорогу, що вела крiзь лiс до електрички. Час вертатися до нормального повнокровного життя.
На узлiссi Сергiй востаннє озирнувся на руїни дерев’яної церквочки, що лишилися за спиною, i на невеличкий, непомiтний звiдси горбочок з криво укопаним у землю хрестом. Усе буде так, як вiн розрахував.
— Земля тобi пухом, — самi собою шепнули губи.
* * *
Череп, що лежить на краю розкопаної могили, починає ворушитися, повертатися на всi боки, земля перед ним осувається, оголюючи приховану досi нижню щелепу.
«Дорогий, поможи менi…»
Сергiй Олександрович прокинувся вiд iстеричного жiночого вереску та пiдскочив, мов скаженний. Зрозумiло, вищала жiнка. Грози злякалася, чи що?
Якби-то! Оксана Михайлiвна вказувала на мерехтливу бузкову фiгуру старого зi скуйовдженою бородою, у ватнику, ватяних штанях та кирзових чоботах. Драну вушанку вiн притиснув до грудей i несамовито м’яв у руках. Гомiлкова i тiм’яна кiстки, уламок кульшової та декiлька хребцiв, а також половинка щелепи були ретельно складенi у куточку подружньої спальнi.
— Помогай тобi Боже, дорогий. I тебе про помоч Христом Богом прошу, — улесливо мовив привид i припинивши на мить м’яти в руках вушанку, палко перехрестився. — Нема менi спасiння од тих дурних людей, i моїм косточкам теж той… нема спокою. Зовсiм вони iз ума посходили. Церкву у Безрадiчах рiшили восстановить, так тепер усю церковную ограду перекопали i усе, шо було у землi, гети повикидували. I косточки мої теж той… викинули. А хреста, шо ти тамтечки поставив, на дрова спалили. Отакої.
Сергiй Олександрович схопився за голову…
Грудень 1988 — грудень 1997 рр., Київ

читати