Завантажити

признаєш, так чого се Вiн буде настаiвать, я тебе питаю? Се вже як ти захочеш, так Бог до тебе i тоє… однесеться.
— Але… — Сергiй, який вже остаточно розхрабрувався, зажадав пояснень, оскiльки туманна вiдповiдь старого його аж нiяк не задовольнила.
— Но я до тебе не для того прийшов, — призрак заморгав, немов приготувавшися розплакатись. — Я про могилку мою потолковати хтiв, ге? Ти як?..
— Про могилу? — ледве старий згадав про це, Сергiй наструнчився. — Та що вже про неї балакати…
— Як се чого? — не перебираючи ногами, старий пiдплив ближче до лiжка, i юнак iнстинктивно вiдсунувся вiд нього. — Отож моїм косточкам десь тре’ лежать до страшного суда. А як же iнакше? Шо ж ти думав? Без цього менi нiяк не можна, без цього я той… зовсiм пропаду. Еге. Ну i той… якшо люди могилку мою спортили, то хай назад поправлять геть усе!
Сергiєвi здалося, що старий починає сердитися.
— Але я тут до чого? — буркнув юнак, хоча вже пiдозрював, до чого саме вiн в усiй ций iсторiї. — Я тут третiй зайвий. Не я твою могилку паплюжив, а будiвельники. А я так, студент, кiмнату знiмаю. Тут дешево, перший поверх i без ванни. Моя хата з краю.
Сергiю здалося, що старий починає сердитися.
— Як се не при чому? — дiдуганчик улесливо всмiхнувся. — Я ж бачив, шо тобi мене стало жаль, як мої косточки iз землi повикидували. Хiба нi? То i виходить, шо тобi не той… не безразлiчно.
Сергiй гучно зiтхнув. Отак! Щорiчнi нiчнi видiння не були маячнею. Клятий дiдок дiйсно слiдкував за ним, вiдчувши придушений протест його сумлiння.
Але що тепер можна зробити? Адже три роки минуло…
— I де ж ти досi мотавсь, дiдуля? — зiтхнув Сергiй, непомiтно для себе переходячи на «ти». А втiм, старий анiтрохи не образився.
— Ранше! Та ранше хiба ти так мучився? Якшо б я ранше прийшов, ти б i пальцем не шевєльнув, аби менi помогти. Тобi ж той… созрiти тре’ було. Як яблуку. Про тоє i у Пiсанiї сказано, шо на усьо своє времня. Времня розбрасувати камнi, времня iзбирати камнi. Отакої, — старий энергiйно закивав головою.
Сергiй стомлено опустився на лiжко. Старому все вiдомо про душевну боротьбу юнака iз самим собою. Хоча в Бога Сергiй не вiрив… тобто вiрив з осторогою, за принципом «може бути», як i всяка нормальна людина, але щодо iснування привидiв та iнших проявiв природи, що характеризувалися загальним поняттям «погань», нiколи не мав сумнiвiв. Отже, якщо виходити з слiв старого, повiрити у нього Сергiй здатен. Але якщо так, клятий виходець з потойбiчного свiту почне, бува, вештатися сюди кожної ночi та буде постiйно молити про допомогу. Ач, ситуацiя! Це ж тепер сюди неможна нi друзiв запросити, анi дiвчину на нiч привести. Що ж, тепер Сергiєвi у монахи записуватися з ласки дiдка, чи що?!
— Ну так шо, надумав? — з надiєю запитав старий, подавшися ще ближче до юнака. — Будеш менi помогать чи нi?
Цього разу Сергiй не тiпався, лише повернувся до непрошеного гостя, з вiдразою оглянув його з голови до нiг i процiдив:
— Гаразд, дiду, так тому i бути, спробую тобi якось допомогти. Кажи, що ти там надумав.
Старий несмiливо посмiхнувся.
* * *
Сергiй сидiв бiля розкритого навстiж вiкна, курив одну за одною «бiломорини» та спостерiгав за краплинами, що збiгали униз по вiконнiм гратам. Сьогоднi вiн вже знав, що трапиться, тому не злякався, коли пiсля чергового перекоту грома перед вiкном замайорiла бузкова кулька, влетiла у кiмнату i повiльно перетворилася на старого. Тiльки й запитав:
— Чуєш, дiду, ти що, завше з’являєшся з таким шумом?
— А як же, — охоче вiдгукнувся старий, — ясно, шо мають бути усi п’ять нєгод: вiтер, гром, молнiя, дощ i град.
— А хiба блискавка без грому буває? — їдко перепитав Сергiй, подумки насмiхаючися над неуцтвом старого.
— Так зарнiци ж той… не гремлять же ж, — заперечив привид.
— А менi обов’язково потрiбно вiдчиняти для тебе вiкно? — вiв далi юнак. — Хiба ти не можеш проходити крiзь стiни?
— Я-то можу, — нiяково посмiхнувся, стягнув з голови капелюха. — Но просто якшо ти одкриваєшь окно, значить, ждьошь мене. А менi тоє приятно, тому шо я знаю, шо тобi не все’дно, шо ти переживаєш за мене.
— Е-ет, пiшов ти попiд три чорти зi своєю балаканиною! — огризнувся Сергiй — Бо ходять тут усякi мерехтливi, а потiм…
Вiн ледь не закiнчив шкiльним жартиком: «…а потiм роялi зникають», — але вчасно вiдчув усю його недоречнiсть i сказав тiльки:
— Нiчим менi тебе втiшити, дiдусю.
— Чому? — старий заходився напружено жувати губами, немов готувався проковтнути висловлену Сергiєм думку, а потiм додав: — Хiба ж нiхто нiчо… Нiхто? — вiн явно не мiг повiрити юнаковi.
Шкода було розбивати надiї старого, та що вдiєш! I Сергiй почав розповiдати надто повiльно, неохоче, але поступово все впевненiше про вжитi заходи. Вiн оповiв про самовпевненого начальника ремонтно-реставрацiйної майстернi, який лише плечима знизав, не знайшовши могили на линялому планi будмайданчика. I про кисло-ввiчливого заступника головного редактора «Вечiрнього Києва», який запевняв юнака, що в епоху грандiозних

читати