Завантажити

свiжого вiтру не дозволив зробити це. Юнак зiстрибнув з пiдвiконня i миттю опинився на лiжку. А те, що стояло за вiкном, зморщилося, зiм’ялося i мерехтливою кулькою влетiло у кватирку разом з вiтром. Посеред кiмнати мерехтлива бузкова кулька почала розгортатися, збiльшуватися, доки не набула форми дiдуганчика, одягненого у подертий ватяник, ватяни штанi, валянки та вушанку. Тарий як старий, iз скуйовдженою бородою, зморщеним обличчям, середнього зросту. Тiльки чомусь напiвпрозорий. I до того ж уся його фiгура з голови до нiг безперервно дрижала та мерехтiла, особливо коли протяг з кватирки пiдсилювався. Мiраж?..
Тим часом старий озирнувся на всi боки, побачивши на полицi книжкової шафи крихiтну iконку палко перехрестився, кахикнув i тихо мовив:
— Ти той… не боїсь мене, дорогой. Я до тебе не той… не обiжать прийшов, нi. Я наоборот, можно сказати, по помощ обращаюся.
Голос дiдуся був глухий, немов долинав з-пiд землi, але вiдчувалося, що вiн нiяковiє з приводу своєї появи в кiмнатi Сергiя. Той дещо посмiлiшав i ледь вiдповiв:
— Нiчо собi не бiйся… Ви хто?
— Я, еге? — старий нiяково посмiхнувся, пригладив скуйовджену бороду та приготувався вiдповiсти, як раптом знов почав озиратися, ворухнув нiздрями, немов принюхуючися, задушевно спитав:
— А цигарки в тебе нема часом, га? Я ж вже… сорок лiт не курив! Вуха аж пухнуть, як од того… — старий пожував безбарвними губами, потупцював i зробив незрозумiлий жест рукою.
Сергiй пiдхопив зi стiльця пачку «Бiломора» i простягнув її старому, з зацiкавленiстю очiкуючи, що зараз буде. Дiдуганчик зрадiв, невиразно пробелькотiв: «Еге, еге», — потягнувся до пачки, але тут же вiдсахнувся, задрижав, замерехтiв i сумовито мовив:
— Та шо ж се я, старий дурень… Я ж не можу тепер… Иi-i-i!..
Вiд останнього звуку в Сергiя затрусилися жижки, вiн кинув цигарки на стiлець i знов забився пiд стiнку.
— Да не боїсь ти, дорогой, — мовив остаточно засмученний дiдусь, побачивши його реакцiю. — Я ж кажу, шо по помощ я прийшов. До тебе. Так шо не боїсь.
— Та хто ви такий, кiнець кiнцем? — знов спитав Сергiй i нишком ущипнувши себе за руку, перевiряючи, чи це не сон.
Боляче. Отже, усе це вiдбувається насправдi.
— Я, чи шо? Та Решетняк. Нiколай Iванич, — охоче вiдгукнувся старий, засвiтився, заколивався ще дужче, знов пригладив бороду i розповiв надзвичайно дивну i надзвичайно погану iсторiю.
Виявляється, був вiн родом iз Безрадичiв, що пiд Києвом, i жив там майже безвиїздно аж до самої Великої Вiтчизняної. Родина його загинула пiд час голодної зими тридцять третього, а сам Микола Iванович вижив невiдомо як i, на його думку, незрозумiло нащо. I коли через декiлька рокiв пiсля голодомору почалася вiйна, вiн вирiшив нарештi пiти до Києва, щоб в одному з тамтешнiх храмiв спитати свого святого, чом на його долю випали такi муки. Добрiв прочан по Києва, знайшов на Подолi дiючу церкву Миколи Притиска i лишився там на всенощне бдiння. Але не пощастило старому востаннє у життi: нiмецький патруль, що проходив поруч, схопив богомольця i без суда i слiдства негайно повiсив перед входом за порушення комендантської години.
— То ти i є той самий небiжчик з могили, яку розкопали будiвельники? — остаточно заспокоївшися, Сергiй посунувся уперед.
— Та я, я, еге, — радiсно закивав старий. — А на ранок мене як побачив пономар, то одразу до батюшки побiг. Прибiг та й каже, шо той… Повiсили раба Божого Нiколая, мов тую послєднюю скотiну, прости, Господи. (Старик перехрестився.) А батюшка прямо до комєнданта кинувсь та й собi каже, шо такеє дiло: раб Божий Нiколай пострадал, помер без iсповєдi, а се ж не по-християнськи!
Дiдуганчик вдарив себе кiстлявою рукою у груди. Сергiй напружено слухав.
— Так батюшка i каже: чи не можна тепер того страдальця Нiколая хоча б у церковной оградє поховать, де святая земля то єсть, шоб було покойнiку потОму Царствiє Нєбєсноє, якшо на землi вiн свiта бiлого не бачив. Ну i той… комєндант i рiшив тодi, шо супостати явно перестаралися, бо я ж нiкого не чiпав. Отодi мене й зняли i тут же ув оградi закопали, спасибi тому батюшкє, хороший був чоловiк. I лежати би менi ув могилцi аж до сАмого страшного суда, та хiба ж можна менi не тоє… не страдать, я тебе спрашую? Ге? — старий пiдслiпувато заморгав. — А раз не можна, то я i знов пострадал…
— Отже, Бог усе ж є? — спитав Сергiй, хоча переривати привида було не тiльки неввiчливо, але можливо й небезпечно.
— А-а-а… як се? — старий нiяково всмiхнувся i кивнув на крихiтну iконку. — Якшо у тебе iкона ондо на шкафу стоїть, то шо ж ти мене питаєш…
— То бабусина, на пам’ять, — неохоче пояснив Сергiй, досадуючи на таку недоречну деталь iнтер’єру. Справдi, маючи на полицi шафи iкону, якось незручно запитувати про iснування Бога.
— Ага, значить, од бабушки, — старий знов пожував губами, покивав, пом’явся. — Та воно ж… як тобi сказать лучче? Всевишнiй єсть для того, хто Його той… признає. Я за свою вiру даже помер, як же Вiн од мене одвернеться? От Вiн i той… не одвєрнувсь. А якшо ти Його не

читати