Завантажити

соцiальних змiн знищення одної-єдиної нiкому незнаної могили нi в кого не викличе анi найменшої зацiкавленостi. Також Сергiй змалював вiдвiдання iсторичного музею, у якому вiн натрапив на солiдну даму, колишню iнструкторку мiськома комсомолу, котра загорiлася iдеєю спорудження на мiсцi могили старого грандiозного пам’ятника жертвам фашизму. I нарештi досадуючи на себе та на весь свiт закiнчив своєрiдний звiт розповiддю про молодого, тiльки-но призначеного у церкву Миколи Притиска священника, котрий був абсолютно не в курсi справи i тiльки руками розводив.
Старий мовчки слухав, хвилюючися, м’яв у вузлуватих пальцях драну вушанку, а як Сергiй скiнчив, попрохав:
— А ну, той… налий менi стаканчик водки. Сорок лiт не пив, — але тут же схаменувся, надягнув капелюха i сумно мовив: — Ач дурний, я ж i пити не можу!.. Ну нiчо, спасибi тобi, дорогий, за хлопотання. Ач, свiт не без добрих людей, еге… Ти прости мене, старОго, шо не спросив одразу, як тебе звать? За кого тепер Богу молитися?
— Сергiй я, — пробурчав юнак.
— Значить, за раба Божого Сергiя…
— Я не раб! I не божий! — раптом ревонув юнак, несподiвано згадавши заяложене гасло: «Ми не раби, раби не ми». — I взагалi, якого дiдька…
— Ну шо ж… не хочеш, то й не тре’, — старий махнув рукою. — А за то, шо не вдалося тобi, до ти не переживай. Не змiг ти менi помогти, бо не той… не вiрив, шо доб’єсся ти правдоньки.
— Та де ж вона, правда твоя?! — заволав Сергiй. — Теж менi проповiдник знайшовся! Та хiба ти перший?! Он деякi правду цю сiмдесят рокiв шукали, та не знайшли. А що вийшло?! Нi фiга не вийшло, дiду! Так що пiшло воно усе iк!..
— А от я доб’юся, — досить несподiвано, проте з несхитно твердою впевненiстю вiдповiв привид. — От побачиш! Сам пiду до всiх цих людей i поговорю з кождим iз них. Отодi побачимо…
I не встиг Сергiй нiчого уторопати, як дiдуганчик розтанув у нiчнiй темрявi. А юнак як сидiв перед вiкном, так i лишився сидiти, вражений жахливою картиною, що її змалювала розбурхана уява.
Сергiй ледь дочекався ранку, потiм ледь дотерпiв до останньої лекцiї та стрiмголов помчав до реставрацiйної майстернi. I що ж? Виявляється, минулої ночi в начальника стався iнфаркт. Мабуть, погода винна. Начальника привезли до лiкарнi непритомним, i тепер вiн у реанiмацiї.
Вечiрня служба у церквi Миколи Притиска мала розпочатися ще нескоро, тож сповнившися найгiрших передчуттiв, Сергiй кинувся до редакцiї «Вечiрнього Києва». Заступника головного редактора також не було на мiсцi. Найнезвичайнiше полягало у тому, що вiн завжди був вельми ввiчливим iз спiвробiтниками та надто гречний iз спiвробiтницями. А тут раптом зателефонував посеред ночi секретарцi головного редактора i надсадним голосом повiдомив, що термiнови виїжджає у вiдрядження за вельми дивною адресою. «До дiдька лисого, так i сказав!» — передавали спiвробiтники одне одному слова секретарки.
Робочий день майже закiнчився, i Сергiй заспiшив до музею. Всупереч побоюванням, колишня iнструкторка мiському перебувала на робочому мiсцi. Проте юнак не мiг повiрити, що з ним розмовляє та ж самовпевнена особа, з якою вiн бачився лише три днi тому. Її душа немов би зiщулилася до розмiрiв сiренького мишенятка, яке тiльки-но щасливо уникнуло смертi у пазурах величезного котяри. Дама цокотiла, мов папужка, наполегливо змiнювала тему розмови, з милою посмiшкою манекена розпитувала Сергiя, чи нема в архiвi родини юнака фотографiй чи якихось iнших документiв, що стосуються iсторiї Києва, засмучувалася кожного разу, коли вiн нагадував, що лише вчиться у Києвi, а родина його мешкає в зовсiм iншому мiсцi. I тiльки коли Сергiй сказав, що в нього днями почнеться сесiя i що йому конче потрiбно дописувати курсову роботу, а не вислуховувати рiзнi нiсенiтницi, дама якось дивно позирнула на нього i прошепотiла: «От i йдiть та вчiться собi. А про те, що вiн до вас приходив, нiкому не кажiть. Зрозумiло? Нiкому-нiкому!» Бiльш нiчого путящого Сергiй вiд неї не домiгся.
Всупереч переконанням «розумної сучасної людини», Сергiй не пiшов дописувати курсову роботу або готуватися до майбутньої сесiї, а попрямував до церкви Миколи Притиска, де простояв цiлу годину, очiкуючи, поки скiнчиться сумовите дiйство, що звалося богослужiнням. Як i дама з музею, молодий священник не пропустив роботу. Але на вiдмiну вiд неї говорити з Сергiєм вiдмовився, кинувши на ходу: «Диявол пiдступний i вкрай небезпечний, та його не треба боятися. Нашi пращури творили хрестне знамення й смiливо наступали на нечистого духа. А ви хрещений? Як, досi? Заходьте до мене якось зранку, поговоримо».
Витiвки старого дуже розлютили Сергiя. I хоча байдикувати не було часу, хоча у повiтрi роїлася сила-силенна комарiв, вiн розчинив вiкно i з пляшкою пива у руцi сiв перед нiм, вирiшивши будь-що дочекатися дiдуганчика та всипати йому як слiд. Тяжка задуха вiщувала грозу. Отже, привид з’явиться неодмiнно.
* * *
Сергiй вилiз з ями та встромив лопату у пухку землю. Так, копати у цьому мiсцi — суцiльне задоволення. Вiн задер голову, подивився на

читати