Завантажити

зорi, що мерехтiли у чистому, без жодної хмаринки нiчному небi, на яскравий щербатий мiсяць i подумав: «Тiльки б дiдок грозу не притягнув!»
Тут було холодно. Сергiй не дуже сподiвався на тепло, що йшло вiд невеличкого вогнища, яке вiн розвiв поза церковною огорожею так, щоб вогню не було видно з селища. Бiльш корисною була вовняна ковдра, що лежала у наплечнику. А найбiльше користi було усе ж вiд пiвпляшки горiлки, яку вiн прихопив iз собою, наслiдуючи мудрий приклад Хоми Брута. Хоч вiн невпинно твердив собi, що нiчого страшного та незвичайного старий собою не являє, що усе це можна пояснити з точки зору фiзики (або кiнець кiнцем метафiзики), проте один вигляд мерехтливої фiгури, що сяяла бузковими вогниками, дуже дратував юнака. Зате пiсля порцiї «допiнгу» усе, що трапилося з ним, уявлялося дуже навiть смiшним.
Але не станеш же напиватися кожен день, коли попереду сесiя! От i довелося волоктися у Безрадичi, та ще й з вечора на нiч.
Нi, що не кажiть, а усе ж вiн молодець. Як це вiн згадав про напiвзруйновану церквочку у рiдному селi старого? Але пардон, це сам дiдок згадав про неї. Якраз коли Сергiй вичитував йому за вiзит до молодого священника, старий сказав: «Батюшка у вiйну фрицовського коменданта за мене просив, а сей!.. А який замєчатєльний чоловiк був наш батюшка Фрол iз Безрадiчей!..» Саме тодi Сергiй i пригадав, що пiд час одного iз студентських турпоходiв бачив у Безрадичах руїни церквочки. I дуже своєчасно запропонував привидовi: «Слухай, дiду… Тобi не все ‘дно у якiй святiй землi лежати, га? Либонь у вас там церковна огорожа не менш свята, нiж тут, у Києвi».
Сергiй озирнувся на викопану яму. Попрацював вiн добряче, дiдовi має вистачити. Дiйсно, чи багато привидовi треба…
Щоправда, домовини нема, але замiсть цього важливого предмета Сергiй вистелив яму ялинковими вiтами: хай неабияка, а все ж пiдстилка. Але предметом його особливої гордостi був хрест. Хрест був справжнiй дубовий, i поки Сергiй тягнув цю вагу до ями, з нього посходило сiм потiв. Щоправда, всупереч чуткам про мiць дуба, хрест був скрiзь поїдений жучками. Нiчого, певний час простоїть, а потiм i впаде. Як i ця дерев’яна церквочка. I тодi сам чорт не розрiзнить, де могила старого. I буде вiн лежати тамспокiйненько, очiкуючи Вищого суду. А Сергiй зможе нарештi повернутися до нормального повнокровного життя. I кошмари бiльш не мучитимуть його.
Куди ж подiвся старий? I нащо вiн просив зачекати десять днiв?
З боку лiсу дмухнув свiжий вiтерець. У селищi, що лежало неподалiк, загавкотiли собаки. «Йде», — вирiшив Сергiй i швиденько ковтнув з пляшки. Аби бути хоробрiшим.
Це й насправдi був старий. У свiтлi вогнища його фiгура зблiдла, проте усерединi чiтко вимальовувалися непрозорi, а отже справжнi кiстки. Цiкаво, що це таке?
— Мої се кiсточки, мої, родимi, — радiсно вiдповiв старий, побачивши здивування юнака. — Адже їх той… на свалку вивезли iз стройки тої, от i прийшлося десять днiв ковирятися, доки знайшов, шо там iще зосталося. А на свалкє сам знаєш як: пси як мене почують, до й починають вити. Та й люди якiсь швендяють туди-сюди, збирають щось, п’ють. Отакої. Та i з костями сюди дiйти було тяжело, шоб мене не замiтив хтось. Прийшлося от скiкi времня ховатися та сюди повзти, так шо ти вже звиняй…
Старий виглядав бадьорим i почав домогатися, аби Сергiй почав поховання негайно. Проте Сергiєвi раптом зробилося якось незручно вiд однiєї думки про те, що доведеться чекати свiтанку на самотi. I вiн несподiвано для себе попрохав:
— Чуєш, дiдусю, ти б той… не посидiв би зi мною?
Як не дивно, старий охоче погодився.
Дивна то була пара: студент та привид, що розсiлися бiля багаття. Сергiй багато палив, ковтав з шийки горiлку, а старий заздрiсно позирав на «Бiломор» та пляшку й усе розповiдав про своє нелегке життя.
Але коли повiки почали склеюватися, а вузенька смужечка небесного склепiння на сходi набула кольору недостиглої антонiвки, старий рiшуче запротестував:
— Ну все, не можна менi бiльше задержуватись. Пора у землю повертатися, доки пiвнi не заспiвали. Начинай iз Богом.
I поки Сергiй неохоче розставався з вовняною ковдрою, що нагрiлася вiд його тiла, та розминав замлiлi м’язи, старий рiшуче попрямував до ями та опустився на хвойну пiдстилку.
— Ну шо, давай той… закопуй.
— Що, отак i закопувати? — розгубився Сергiй. За час їхнього знайомства вiн поступово почав сприймати старого як живу людину. А ховати живцем — дикунство, звiрячiсть.
— Ну, якшо не хочеш так закопувать, до прочитай молитву, — вирiшив старий пiсля нетривалих роздумiв. — «Отче наш» чи там «Богородицю», чи шо iще.
— Не знаю я молитв, — засмутився Сергiй. — Та i якого дiдька… Добре, дидусю… — вiд наморщив чоло, пригадуючи, що кажуть у подiбних випадках iншi. — Хай земля тобi буде пухом. I царство небесне нарештi.
— Шоб тебе Бог благословив, — долинуло з ями. — Спасибi тобi, дорогий, спасибi за усе, шо ти для мене зробив. Завше буду молити Господа за… — старий ледь не сказав «за раба Божого Сергiя», але вчасно

читати