Завантажити

— Чуєш, хлоп, ти мєстний?
— Ну, так.
— О! Це менi i тре’. Десь тут поблизостi церква Київського патрiархата має буть. Ти нє у курсi?
Надмiрно розмальована, причепурена тiточка вичiкувально дивиться на мене, нервово перекладаючи з руки у руку розкiшний букет калл.
— Миколи Притиска є за три квартали.
— Во-во, Нiколи! А то я ткнулася туди-сюди, а там греко-католики, а ондо тамтечки, оказується, кацапська, — тiточка з полегшенням зiтхає i тицьнувши пальцем кудись за спину, додає: — Оно тама. Тьху, чорт! А я ж так спiшу, так спiшу…
Взагалi-то я маю купити продуктiв для святкової вечерi, але ще тiльки одинадцята, до перерви не менше трьох годин… Встигну! Я знов оцiнюю шикарне вбрання раптової спiвбесiдницi, ступiнь її напарфумленостi, розкiшний букет “вiд “Роксоляни” гривень за двадцять, i питаю:
— А там що, весiлля?
— Еге ж, свадьба, — охоче пiдтверджує тiточка.
— Ну, то пiшли, проведу вас.
Я згортаю полiетиленовий мiшечок, ховаю до кишенi та вислуховуючи комплiменти тiточки, яка цокотить пiдборами трохи позаду, звертаю лiворуч, намагаючись не злякати зграйку горобчикiв, кортi весело цвiрiнькають у пилюцi i клюють розсипане кимось пшоно. Проте цокотiння пiдборiв лякає їх, i пурхнувши, горобцi рятуються на декiлька метрiв.
— Е-е-е, хлоп, а ми туди йдемо? — стурбовано питає тiточка, коли запас комплiментiв моїй гречностi вичерпується. — Я тiльки-но одтуда, а кацапської церкви менi не тре’…
Ми якраз проходимо повз монастир. Тут вишикувалися у ряд чотири бабусi, що дрiбно трясуться i б’ють чолом у асфальт. Перед кожною — iконка i консервна бляшанка. “Людоньки добрiї, подайте на хлiб…” Чимось вони нагадують добре вишколених цуцикiв, що старанно “служать” дресирувальнику.
— Туди, туди. Ви просто не дiйшли до Миколи Притиска пiвквартала, — посмiхаюся я. — А щодо Московського патрiархату, це не церква, а цiлий монастир. Флорiвський. Чули?
— А-а-а, ну, тодi добре, — полегшено зiтхає тiточка, старанно кидаючи золотавi гривеники у бляшанки вишколених жебрачок, i прохає: — А ти не мiг би йти мєдлєннiше? Я не вспiваю.
На прохання супутницi вповiльняю ходу. Це дає менi можливiсть оцiнити букет. Калли. Чом на весiлля нареченим дарують похороннi квiти? Як символ похорону дiвочостi, чи що? Це дiйсно квiти скорботи: завiтайте до будь-якого похоронного бюро та огляньте жалобнi вiнки. Декiлька з них обов’язково будуть з каллами.
Та ще й тiльки вчора… Нi, позавчора я зупинився у переходi на площi Льта Толстого бiля квiткарок. Господи, який шикарний в них товар! Метровi чорнi троянди по три п’ятдесят! Я б залюбки подарував бодай одну таку своїй Наталцi, та — грошi, грошi, де ж вас узяти бiдному iнженеровi, який пiвроку не може знайти роботу?! I мов навмисне поруч з’являється поважна панi, аби вибрати букет “подрузi на срiбний ювiлей”.
— Вiзьмiть троянди, дамочка. Вiзьмiть! — хором переконували її квiткарки, та панi вперто заперечувала:
— Вони ж чорнi! Не можна. Краще б декiлька калл…
— Ну то й що, що чорнi? — не витримавши, я втрутився у розмову, хоча за звичаєм нiколи не роблю цього. Але напередоднi особливого для мене i моєї Наталки дня просто не змiг змовчати.
— Чорнi — то для небiжчикiв, молодий чоловiче, — повчально вiдповiла панi, навiть не глянувши на мене.
— Був такий собi Олександр Блок. Ви бодай колись чули про такого поета? — питаю цiлком серйозно.
— Авжеж, — я нарештi удостоївся надмiнного погляду.
— Як ви вважаєте, поети розумiються у коханнi?
— Мабуть, так.
— Тож пригадайте, який подарунок вiн зробив прекраснiй незнайомiй.
I оскiльки панi та квiткарки мовчки очiкували, не розумiючи, про що йдеться, я урочисто процiтував:
— Я послал тебе чёрную розу
В золотистом как небо аи, —
та додав: — Невже ви серйозна вважаєте, що поет здатен подарувати об’єкту пристрастi похоронну квiтку в шампанському? Може, навпаки?
I от сьогоднi знов — похороннi калли нареченiй. Людина — iстота цiкава. Принаймнi, нездатна запам’ятати будь-яку елементарщину, це точно.
— А ми скоро? — хвилюється мiж тим тiточка.
— Ми вже прийшли, — вiдповiдаю, бо церква Миколи Притиска вже за рогом. За часiв соцiалiзму тут зберiгали чи то папiр, чи сiль. Потiм збиралися робити музей атеїзму — та частина церкви обвалилася, либонь, захищаючися таким чином проти людської наруги. А тепер от вiдреставрували. Служби вiдправляють. Це називається: кумедiя повернення народа до Бога. Бо люди, люди — тi ж самi, що напередоднi руйнували храми!
— От спасибi тобi, хлоп, — радiє тiточка та поспiшає до натовпу бiля входу. Я роблю дуже хитромудрий маневр: йду просто за супутницею, аби iншi подумали, що ми разом. Давно вже мрiяв подивитися на таїнство вiнчання зблизька, аби дiзнатися, яке воно. Як батюшка благословляє наречених, як їх тричi обводять навколо вiвтаря… i таке iнше. Вiнчання у церквi зараз модне, але усi мої друзi чи подружки моєї Наталки встигли одружитися-розiйтися вдруге або утретє, тож їм не до комедiйних вистав. А я нiколи не був

читати