Завантажити

Ната каже, що то їй до вподоби, та хто ж цих жiнок знає достеменно! Згадати хоча б сьогоднiшню наречену. Чому вона згодилася на таке?..
Все змiшалося у моїй бiдолашнiй головi: безглузде вiнчання; юнак, якого не пустили до церкви; “крутий” i його дiвчина; ювiлей тiльки наш, сумнiвний для стороннiх…
А ми ж iз Наталкою не вiнчанi! Хiба можна було навiть подумати про таке за часiв розвиненого соцiалiзму?! Загсiвський штамп у пачпортi — i будьздоровчик!
Раптом на мене нападають тисячi й тисячi невидимих страхiть.
— Ти мене не кинеш?.. — питаю благально.
— Я?!
Наталка дивиться на мене, немов побачивши вперше у життi.
— Ти що, точно збожеволiв?
— Я не божевiльний, я безробiтний iнженер, котрий пiвроку не може нiкуди влаштуватися. А ти старший менеджер… На твою зарплатню й живемо. Нащо тобi якийсь альфонс?
На плитi кипить чайник. Наталка пiдходить до мене упритул, бере за пiдборiддя, починає пестити волосся.
— Ти не альфонс, ти чоловiк. А хто пiдтримав мене, коли я пiшла зi свого клятого КБ, щоб цi креслення провалилися попiд три чорти? На чию зарплатню i на чиї халтури ми жили тодi?
Це правда, свята правда… Свята, як її поцiлунок.
— I взагалi, скiльки тобi можна казати, що жiнка прагне будь-що зберегти сiмейне вогнище. Отакi ми дурнi iстоти, мiй любчику!
— Ти не звичайна жiнка, ти матерiально забезпечений робiтник будiвельної фiрми.
— З тобою я просто жiнка. Чом ти так кажеш? Навiщо ображаєш мене?
— Бо стомився жити неробою. Зневiрився. Усе остогидло. До того ж ми не вiнчанi. Нас не з’єднав Бог.
Жахи все ще оточують мене. Чорт забирай, що верзе мiй клятий язик?! Нiколи не мiг навiть подумати, що прикрий випадок здатен так вплинути на мене. От i ще якесь безглуздя злiтає з вуст:
— А за сучасними мiрками як ми не вiнчанi, то…
Тепер вже її тоненькi пальчики владно замикають мої вуста.
— А якщо нас тричi обведуть навколо вiвтаря, хiба ми поєднаємося мiцнiше?
Саме цi слова! Так, саме їх менi не вистачало, поки я вихорем летiв додому. Ната щось iще говорить, втiшає, запевняє, що не сьогоднi-завтра я знайду пристойну роботу. На плитi кипить чайник, на ньому дзеленчить кришечка. Наздогнати Джерi Томовi перешкодив Спайк. До перерви у крамницi лишилося менше години, я ризикую не встигнути i не закупити продукти для святкової вечiрки у вузькому сiмейному колi. Коли тебе утримує жiнка, мимоволi береш незвичнi чоловiковi хатнi клопоти на себе.
Проте я не можу пiдвестися та знов вийти iз прохолодної кухнi у лiтню спеку, не збагнувши, чом ми з Наталочкою поєдналися десять рокiв тому в одне цiле, поєдналися нагло, без вiнчання i навiть за пiвроку до вiдвiдин загсу. Чому й досi лишаємось не просто разом, а справдi єдиним цiлим, в той час як сьогоднiшнi молодята…
З надр пам’ятi випливає хрипкий голос незабутнього спiвця. Великого барда, як кажуть зараз:
— Пары соединяют —
А им бы разъединиться!
Хай там що, хай там як, та я точно чогось не розумiю у цьому безглуздому свiтi, де геть усе пiшло шкереберть. I якщо Бог все ж iснує, якщо янголи плакали, спостерiгаючи за протиприродним поєднанням пiд наглядом праведного священника двох чужих сердець, то сподiваюся, вони поблажливо всмiхнулися, коли я затягнув до ванної свою Наталочку. I делiкатно вiдвернулися.

11-12 лютого 1998 р.,
2-га ред. — 18.12.2000 р., Київ

читати