Завантажити

присутнiй на вiнчаннi.
Отже, поки моя тiточка вiтається, дарує нареченiй траурнi калли та тицяє нареченому конвертик з грiшми, я пiрнаю у натовп гостей. Тут мене нiхто не помiтить, бо кожен зайнятий своїми справами. Чудовий пункт для спостережень.
I я починаю спостерiгати… I що ж це, що?!
Замiсть тривiальної лялiки на радiаторi чорного “БМВ” красується розiпнутий Iсус Христос, оповитий рожевими та блакитними стрiчками. Таке дешеве глиняне розп’яття я колись бачив у вiтринi нашого подiльського унiвермагу, коли ще з нього не зробили зачуханий майже-iталiйський меркатор. Тереновий вiнець на чолi Господа та традицiйна пов’язка на стегнах були пофарбованi золотим, а статуетка лежала, тому здавалося, що це не Iсус страждає на хрестi за грiхи людства, а красень Шварцнегер солодко потягується, загоряючи на середземноморському пляжi.
Наречений дiловито “смолить” цигарку у колi чоловiкiв, не звертаючи найменшої уваги на наречену. Коли на мене вiйнуло мiцним тютюновим димом, то аж у вухах засвербило, бо задля економiї коштiв я вже рiк як кинув палити. Мимоволi переводжу погляд на наречену, а вона…
Так, ця сумна дiвчина у бiлому вбраннi вражає мене найбiльше. Такi речi я помiчаю завжди, бо якщо жiнка просто огрядна, її живiт нiколи не буває настiльки непропорцiйним по вiдношенню до всього тiла…
— Слухайте, вона що, вагiтна? — пошепки питаю у червонопикого чолов’яги, який крутиться бiля мене. Той миттю хапає мене за комiр, тягне убiк та дихаючи перегаром у лице, сичить:
— Ти шо, дурний?! Про се поштi нiхто не знає, до не кричи на усю iвановськую…
— Я не кричу, — запевняю я, дружньо плескаючи червонопикого по плечу. — Я ж тихо…
— Лучче ти зовсiм замовч, — сичить вiн далi. — Ти з Галею прийшов? Ну то й заткнiся.
— Все, мовчу. А як же батюшка їх повiнчає? — питаю, не зважаючи на обiцянку “заткнутися”.
— А батя шо, нє тойо? — всмiхається чолов’яга i запевняє мене: — Як буде викобєнюватися, дадуть на лапу, до повiнчає, як мiлєнький. К тому же, Бог усiм нужен, даже якшо злiглася з отим хмирьом.
— Це наречений хмир? — вiдверто дивуюся я. Червонопикий дивиться на мене, мов на втiкача з Павлiвки, i вже не сичить, а стримано реве:
— Ти заткнiся наконєц, пентюх! А якшо iще хоч слово менi пьозгнєш, я тобi — о!
Волохатий кулачина на мить з’являється бiля мого носа. Ну, що ж, мовчати — то мовчати. Плентаюся назад. Мовчати! Навiщо псувати незнайомим людям весiлля? Мовчати…
Стежу за нареченою. Блiда, як смерть, в очах — безвихiдь. Що ж це таке?
— Мамо, дайте маленький, — несподiвано просить вона. До неї одразу пiдбiгає метушлива жiночка з невеличкою гранчастою скляночкою, якою торговки на базарi мiряють “подсолнуховi сємочки”. Тiльки зараз там не чорне насiння, а каламутна рiдина. Наречена вiдкидає вуаль i єдиним духом осушує гранчака. А далi — слiпий погляд кудись на межу нiжно-блакитного неба i червоного даха чотириповерхового обшарпаного будинку.
Вагiтна наречена дудлить самограй?! Майже на порозi Божого храму?! О Господи!!! Невже нiхто не бачить цього неподобства? Невже Ти не бачиш, як Ти справдi є?! I як до цього ставитеся ви — люди, котрi привели молодят до церкви…
Озирнувши натовп гостей, помiчаю дивного юнака. Вiн такий же блiдий, як i наречена. I також дивиться на межу неба i даха. Що вiн там бачить? Бога iз сонмом янголiв, що ридма ридають вiд скорботи цього весiлля?! Та в юнака теж слiпi очi. Вiн завмер, немов пам'ятник людського розпачу. Тiльки губи дрiбно сiпаються, i в його постатi це єдина ознака життя. Навiть рятiвний гранчак самограю “мама” йому не пiднесе. Бо не мама вона йому. I не теща. I не стане тещею, поки… поки!..
Але на порозi церкви з’являється паламар i запрошує усiх заходити. Ошелешений, йду разом з iншими. I десь там, попереду — наречена з букетом калл. Виявляється, це дiйсно не весiлля, а похорон. Он воно як буває…
— Не держи руки за спиною, коли входиш у храм, — несподiвано чую шепiт якоїсь бабусi. — Когда Христа на казнь вели, Йому зв’язали руки.
— Даруйте, а як же тодi Христос нiс Свiй хрест? — заперечую їй, пригадуючи картину вiдомого живописця.
— Ти б лучче лоба перехрестив, чим отута вумнiчать! — дратується бабуся i зникає у церквi, белькочуи: — От молодьож нинче пiшла…
А я зупиняюся. Юнак не пiшов разом з усiма. Можливо, йому й хотiлося пiти, проте бiля порога стовбчить червонопикий, що неприязно позирає на нього. Бiдолаха позадкував i звiв сповненi слiз очi на хрест, що сяє золотом на зеленiй дзвiнницi.
— Ну, а ти чом не зо всiма? — звертається чолов’яга до мене.
— Та я… — слова не йдуть з вуст, приклеївшися до язика.
— Шо я? Головка од радiатора? — червонопикий переводить пiдозрiлий погляд з мене на юнака. А я не можу переступити порога цього будинку облуди! Не можу невмiло перехреститися, аби не виглядати бiлою вороною на тлi блаженних парафiян. Не можу дивитися нi на кого. Тiльки на Наталку, на мою Наталочку… Врятуватися у її обiймах…
— Хай вам щастить, — шепочу i кидаюся у червневу спекоту, лякаючи веселих

читати