Завантажити

сталася, довелося наспіх яму копати, але вода, що з труби прорвала, стінки ями підмила, ґрунт обвалився. Батька й засипало, а поки розкопали...
Отак обiрвалося нелегке татове життя. От тому на час Олiмпiади-80 нас i не викинули з Києва на той клятий 101-й кiломерт... — бодай сама пам’ять про нього iзгорiла би! — бо головного «антисовєччика» в нашiй сiм’ї не було вже серед живих...
Але це вже іншi речi. Що ж до історії з маминої «п'ятою графою» і татовим партквитком, то батьки намагалися про неї не згадувати. Тільки одного разу, рокiв через два мама Феня сказала, цілуючи мене на ніч:
— Запам'ятай, Сашко, ти, як і я — теж єврей, хоч і прихований. Дехто скаже: «Жидівський вилупок». Інші скажуть: «Хохляцький байструк». Але ти плюнь на них на всіх, спокійно розгорнися та йди геть. Тому що є інші люди. І вже заради цього варто жити.
— Як наш тато Ваня? — запитав я.
— Як наш тато. І не тільки він.
— Як баба Варя?
— Так, так, як мама Варя… Спи. І запам'ятай це.

5
От, мабуть, саме випадок iз бабусею Варварою і став першим, коли «п'ята графа» гостро проявилася у моєму житті. Точніше, мене тоді ще й у проекті не iснувало, відбувалося це з моїми батьками. Це для нас трьох теж спiльне. Тобто, для чотирьох — разом з бабусею Варею, яку я тепер навіть не пам'ятаю як слiд...
Я тоді ще до дитячого садка ходив. Якось у неділю батьки поїхали електричкою у далеке село на Чернігівщині, де народилася й мешкала татова мама, бабуся Варвара, яку я запам'ятав дуже невиразно. Мене взяли із собою. Пам'ятаю, ледь привітавшися з бабусею, насамперед ми учотирьох відправилися на цвинтар, де мама Феня мовчки поклала на самотню, на відшибі розташовану могилу величезний букет квітів. Потім бабуся пішла до себе, а ми зазирнули до якогось діда Мокiя, де мене нагодували від пуза стравою, якої я доти не куштував — варениками з полуницею, рясно политими густою домашньою сметаною. Ще пам'ятаю, що подивитися на мене збіглася половина села, а я все не розумiв причини настільки загостреної уваги до своєї скромної маленької персони. Коли почув за віконцем здивоване: «Диви, диви, яке товстеньке жиденя...»
— Тату, а чом вони лаються? — я тихенько смикнув батька за полу піджака.
— Вони не лаються, синку. В селі інакше не говорять. Давай-но увечері... А поки налягай на вареники, а то у тебе в тарілці росте, — прошепотiв тихенько тато і звернувся до мами: — Феню! Доглянь його, дай мені з дідом Мокiєм поговорити спокійно.
Взагалі-то тато спілкувався зi мною мало, тому що страшенно втомлювався на своєму заводі й рано лягав спати. (Дiло було задовго до історії з партквитком, я тоді у дитсадок iще ходив, розумієте?) Але в цей недільний вечір спати він не пішов, доки не розповів мені дивну історію свого й маминого життя...
Це сталося чи то наприкінці літа, чи на початку осені 1941-го року. Через село йшли колони біженців, серед них було багато пасажирів залізничних ешелонів, що їх розбомбили німецькі льотчики. Одного разу увечері до будинку «солдатки» Варвари Проценко попросилася переночувати молода єврейка з однорічною дочкою Фейгою, яка ще й говорити нормально не вивчилася. Проте наступного дня піти далі на схід пожилиця не змогла: вночі на неї напали жар і кашель, медицини в селі, зрозуміло, не було жодної, окрім народної... Загалом, не зуміла Варвара вiдпоїти пожилицю калиновим узваром з медом. Жінці ставало дедалi гірше, вона вже не тямила, що з нею коїться і де вона знаходиться, тільки по постiлі металася та крихiтку Фейгу кликала. Через три дні померла, поховали небiжчицю якнайдалі за огорожею сільського цвинтаря, а Фейга залишилася на руках у «солдатки» Варвари. Куди таку малечу дінеш!
А дівчатко було — просто любо подивитися: маленька, пухкенька, з волошковими оченятками, пшеничним волоссячком і ямочками на рожевих щічках. Ну, просто янголятко! Усе село дивувалося: й відкіля отакеє диво? Та й бувають хіба євреї такими от білявенькими, вони ж зазвичай чорняві, кучеряві. А може, дитя зовсім і не єврейське? Може, покійниця його просто вкрала, а Бог (хоча Його за радянської-то влади й немає зовсім) за те і скарав злодійку смертю передчасною?
Тільки «солдатка» не вірила цим домислам. Підказувало Варварі серце, що померла пожилиця не викрадала дитинку, що це її рідна кровиночка. Але у будь-якому разi шукати інших родичів Фейги не було найменшої можливості.
У той час практично ніхто не уявляв, до якої мiри нацисти ненавидять євреїв і яку долю їм підготували, але листівок всiляких з німецьких літаків падало досхочу («Бий жидюгу-політруку, пика просить каменюки!»), та й чутками земля повниться… Коротше, Варвара вирішила залишити в себе крихiтку Фейгу разом зі своїм шестирічним Ванюшкою, але раптом хто окупантам розповість?.. І тоді «солдатка» узяла сокиру, якою зазвичай дрова колола, вийшла на сільський «майдан» і перед усім миром заявила:
— Я беру жидівську дівчинку до себе. Якщо якась паскуда фрицям бодай одненьке слово бовкне — зарубаю оцією самою сокирою! Нехай мене вішають, хай стріляють, та я

читати