Завантажити

прокляття над нами,
Але ж ми є синами
Батькiв…
Загалом, я далеко не Пушкін і не Котляревский, ясна рiч. І з римою негаразд, і фрази починалися й закінчувалися посередині рядків, а вiдтак я ніяк не міг завершити поему, пiвзошиту вже списав, а кінця усе не було видно, думки линули й линули, чіпляючись одна за iншу... Здається, я так і не створив тоді нічого путящого. Просто пригадуючи суворi материнськi попередження, пошматував зошита, навіть не давши попередньо почитати мамі Фенi, що дуже цікавилася моїми поемами-телепнями.
І навіть не пам'ятаю, чи стало мені від цього легше…

4
Мамине попередження, так… Справді, не міг я його порушити, тому що батько був тоді ще живий. Ну, не міг я хлопцям у кав’ярнi розповісти все як є! Розумієте? Не міг, тому що якби хтось щось не так зрозумів та комусь розповів, мої слова могли розцінити як шкідливу агітацію. А тоді б справу швиденько на батька перевели... От і змушений я був мовчати в ганчірочку, вдаючи байдужого. Гарна школа для дванадцятирічного пацана, нічого не скажеш...
Адже питання про «п'яту графу» наздогнало мене значно раніше! Тільки було це не особисто зi мною, а разом з усією сiм’єю, коли я ще в іншій школі учився, так...
Я тоді ще до другого класу ходив. Одного разу маму відправили на курси підвищення кваліфікації, там її примітив один з викладачів та ані слова не сказавши, порекомендував до якоїсь «поштової скриньки», де шукали розумних фахівців саме її профілю. «Скринька» влаштовувала маму Феню за всіма параметрамих: і зарплатня більша, ніж вона мала, і до дому ближче, і посада солiднiша. Її не хотіли відпускати, але «зверху» надавили — довелося погодитись... І все було добре доти, доки мама Феня не заповнили у «скриньковому» відділі кадрів особовий листок. І тоді вони прозріли: як, єврейка?! У дівоцтві — Гольц?! Та ви що, товариші, хіба ж можна так жорстоко пiддурювати рідну радянську державу?..
Коротше, у «скриньку» маму Феню не взяли, повернули «з тельбухами» на старе місце. А тут старий начальник вирішив зігнати на ній досаду й багато років опiсля цього не давав ніякого підвищення по службі та по зарплатні, премії платив куцi. Навіть звання «Ветерана праці» мамі затримали — просто з принципу.
Але це ще не все: довідавшись про таку підлість, тато подав заяву на вихід iз партії. Його не відпускали, сам парторг заводу напоумити намагався, але тато усе переписував розiрванi заяви й разом з партквитком кидав йому на стіл. А після третьої відмови щодо виходу він і утнув таке, що не прощалося: розірвав партквиток. І сказав при цьому: «Не буду я, робiтничо-селянська людина у такій партії перебувати, що її усiляка сволота зганьбила!»
Розірваний партквиток — це вам не жарт. Та ще й зробила це людина, що у дитинстві перебувала на окупованих територіях, простіше кажучи — під німцями. Хоча скандалу не піднімали, аби картину звітності в масштабах району не псувати, тільки парторга заводу з посади зняли — «за невміння належним чином налагодити ідеологічне виховання партійних кадрів». А от тата не тільки з КПРС — тепер вже і з заводу вигнали, причому з «вовчою» характеристикою, з якою не брали на роботу ніде. Він удень безупинно метався Києвом, усе на щось сподівався, кудись намагався достукатися. Увечері приходив злий і втомлений, мама запитувала:
— Ванечко, хороший мій, навіщо ти так зробив? Чому не промовчав?..
— Не можна було мовчати, — відповідав тато. — І крім того, подякуй, що нас взагалi на «сто перший кілометр» не викинули.
— Але тепер...
— А тепер я можу спокійно в очі тобі дивитися і мамі квіти на могилу віднести. Зрозумiло?
Тоді мама Феня обіймала тата, хвилин п'ятнадцять плакала в нього на грудях, а потім розмазувала по обличчю сльози й сумно казала:
— Ну, пішли вечеряти.
І вони вечеряли удвох — їли чорний хліб iз цибулею й пили міцний чай з колотим цукром уприкуску. Тому що мене як єдиного улюбленого сина належало нагодувати краще — окрім чаю, хліба й цибулі, я їв картоплю «в мундирах» з тюлькою.
Дотепер специфічний олiїсто-солоний присмак тюльки в горлянці стоїть...
Кілька разів заходив дільничний, цікавився, чи знайшов тато роботу, а то бути дармоїдом недобре, можна і справді на «сто першому кілометрі» опинитися.
— Ну, ви ж усе знаєте, Сидоре Васильовичу, — зазвичай промовляла до нього мама Феня.
— Та знаю! — вигукував дільничний. — Тільки зрозумійте, і мене начальство за ж…у смикає.
— Так допоможіть, вам же спокійніше, — просила мамеле.
Дільничний лише зітхав та йшов.
Але нічого, рокiв через півтора батько таки прилаштувався двірником у якомусь ЖЕКу, мене з четвертого класу до іншої школи віддали, де історії батьків не знали. Загалом, поступово життя налагодилося. Мене спочатку ковбасою стали підгодовувати, потім і справжнiм м'ясом, батьки на «порожню» картоплю перейшли, доки не повiддавали усіх боргiв, накопичених за час татового «простою». З двірників тата iз його золотими руками потім до міськводоканалу забрали. Там він і загинув: одного разу вночі аварія

читати