Завантажити

такий «могендовiд», згріб Стаса за купки, разом з перегаром видихнув в обличчя: «Дякую, друже!» — і вийшов у коридор, зо всіх сил ляснувши дверима. Він потім дико перепрошував, збігав за позаплановою третьою пляшкою «Стругурашу» й навіть сам полагодив двері, що злетіли з петель. Загалом, інцидент зам'яли...
А може, було це на виставці? Коли справи в науці йшли усе ще непогано, відрядили мене якось до Москви на ВДНГ. Пригадується, тоді нашому заввiддiлом за суто «совковою» наївністю припекло з якимись американськими авіабудівниками контакти налагоджувати, і мене, наймолодшого послали в якості «розвідника».
Отож в американців цих дуже цікавий перекладач виявився. Худорлявий підтягнутий старикан по-російськи розмовляв дуже навіть непогано, однак найперше поцікавився, чи не знаю я часом німецької. Іноді, підшукуючи потрiбне слово, містер Шнайдер закочував очi й бурмотiв: «Е-е-е, як це буде німецькою... Гроссе... Гроссе...» А на другий день спілкування, коли американці мене вже на повну котушку годували-поїли і хіба що на роботу не запрошували, перекладач узяв та й запитав:
— Пане Проценко, чи не відкриєте мені секрета, чом прізвище у вас хохляцьке, але на хохла ви ну зовсім не схожі?
Я ледь не видав зопалу: «Тому що я — жидівський вилупок!» Але замість цього сказав тільки:
— Шановний герр Шнайдер, я ж не запитую, де ви так добре вивчили російську мову! А то виявиться раптом, що у Києві у сорок другiм році...
Хотілося ще щось про Бабин Яр сказати, але я через силу розсміявся. І мiстер-герр Шнайдер теж. Посміялися обидва, виходить, та й роз'їхалися: він — до США зі своїми фірмачами, я — до Києва...
Хоча що це я НДІ згадав, коли дiло було ще в політехніцi?! Ага, точно! По-перше, ректор, що очолював тоді інститут, заявив відверто: «Я не збираюся готувати фахівців на експорт!» Не в тім розумiннi, ясна рiч, що він відмовився навчати іноземних студентів: у нас вчилася сила-силенна негрів, арабів й азіатів. Повний інтернаціонал, так би мовити! Йшлося саме про євреїв. Он із мною разом до КПI Борька Лернер поступав, медаліст із паралельного класу — так йому на усній математиці «двійку» вліпили, і край! Сперечатися даремно: іспит усний — не доведеш, що медаліст не може не знати формулу відсотків… Коротше, «натуральний» єврей Лернер провалився, а от галахiчний Проценко проскочив! І треба було бачити обличчя членів приймальної комісії, коли про результати останнього іспиту разом зі мною прийшла дізнаватися мамеле Феня... Не обличчя були — пики перекривлені! Коротше, зрозуміли товариші помилку, та пізно: мене-то вже зарахували.
А на другому курсі, коли я не дав списати контрольну з опору матеріалів одному дівчиську, то одержав у спину: «Ах ти жид клятий, щоб тебе розірвало!..» А втім, таке було і на третьому курсі, і на четвертому... А я усе не розумiв, чому хтось має жити моїм розумом, а не власним? І списувати не давав.
А ще під кінець навчання така історія сталася. Завiдувач кафедрою дуже хотів, щоб я при ньому залишився, я ж рвався у провiдний по нашому профілю Інститут проблем міцності. Так він повідомив тамтешньому кадровиковi, що я напiвкровка. Розраховував, що я назад попрошуся, одержавши вiд керiвництва вiдкоша. Але всупереч бажанню завкафедрою я взяв «вільний» диплом і влаштувався у кволий НДІ, а на уклін до цього гада не пішов. Iще чого…

3
І все-таки — ні, нi й нi! Не в інституті встало руба питання про «п'яту графу», а ще у школі. А от коли?..
Ага, пригадую! Коли я закінчив десятий клас, на випускному вечорі до мами Фенi підскочив геть схвильований фізик і сказав:
— Боже, люба мамо, що ви накоїли?! Чому вчасно не сказали, що ви — єврейка?! Я б не зарізав вашому хлопцевi його законну «п'ятірку»... Як же тепер бути?!
Уявіть собі нашого фізика Самуїла Львовича: височенний і сухий, мов жердина, лиса макiвка, лисе виблискуюче чоло з iдiотичною, мовби приклеєною прядкою посередині, вусики лінієчкою, весь труситься від хвилювання — ну, просто сміхота! А промовляє такі страшні й дивні речі... Але мама Феня запитала спокійно:
— А що, я мала кричати про це на всю школу чи то оголошення великими лiтерами написати?
— Та припинiть хохмити! — усім тілом смикнувся Самуїл Львович. (Недарма ми прозвали його Смиком!) — Я дивлюся по журналу: «Проценко Олександр Іванович». Свiтленький він у вас, можна сказати, біленький — справжнiй ашкеназi. Відкіля я міг знати, що в нього мамеле — iз «п'ятою графою»?! От і подумав, що хлопець не наш... А він же у вас такий здiбний, такий здiбний, просто розумник!.. Я Славі Айзенбергу з паралельного класу «п'ятірку» натягнув, чесно зізнаюся, а от вашому — навпаки зрізав... Досадно, дорога Фаїно Петрівно, дуже досадно.
— А чому ж мого хлопчика увесь час на районні та міські олімпіади по фізиці посилали? — поцікавилася мама Феня.
— Так він же там вище третього місця не піднімався! — обурився Смик. — От за те, що до першого ніколи не дотягував, я й занизив йому оцінку... Але повірте, якщо б я знав про вашу національність!.. Бо щодо фізики не

читати