Завантажити

Він спускався на малій швидкості до Хрещатика по вулиці Богдана Хмельницького (колишній Леніна, колишній Фундуклеївській) і уважно роздивлявся на всі боки. Уважно не тому, що кожний мотоцикліст взагалі не дуже комфортно почуває себе на запрудженій машинами вулиці, коли різнокольорові борти автомобілей так і намагаються протерти дірку на стегні, туго затягнутому в джинси. Машин після Оперного театру якраз залишилось небагацько, тому що нижче Пушкінської рух було перекрито. Він був уважний і не тому, що його так вже цікавили всі оті «БМВ», «Мазди», «Рено» та «Вольво», які майже зовсім витіснили з київських вулиць вітчизняні «Волги», «Жигулі» й «Москвичі». А втім, тої Вітчизни вже й сліду нема. Власне, тепер вітчизняними можна було вважати тільки «Запорожець» і його молодшу сестру «Таврію», проте володарі цих скромних малолітражек не мали зараз коштів на бензин, щоб залюбки кататися по центру столиці в святковий день. Привезти мішок-другий картоплі від родичів з Броварів чи Гребінки — це ще так-сяк, і те коли в гаражі запасливого господаря стоять каністри, наповнені Бо’зна в які прадавні часи, а не тепер, по цих надхмарних цінах…
Ні. Він уважно оглядав тротуари в пошуках події, бо відчував: це станеться сьогодні. Станеться неодмінно… Що станеться? Він не мав ані найменшої уяви про це, та й не цікавив його особливо сам характер події. Зрозуміло було одне: відбудеться — та й годі. І скніло в нього серце, немов в гоголівського пана Данила Бурульбаша того дня, коли тесть-чаклун вбив його влучним пострілом.
— Ей, на «Йожику»! Постороніся.
Він притиснувся до бровки. Поруч велично проплив блискучий «Форд», напакований молоднечею.
— І не стидно на такому драндулєті раз’їжжать, — зневажливо мовила нафарбована дівиця, що займала місце біля віконця на задньому сидінні. Зауваження стосувалося його «ІЖа», який перейшов у спадщину від старшого брата та був досить таки пошарпаний, що вказувало на бурхливо минулу п’ятнадцять років тому мотоциклетну молодість.
Він нічого не відповів на зауваження. Така «пташка» не стане вислуховувати двадцятирічного рокера в потертій одежі, нащо ж тоді слова?..
А дівиця на ознаку найповнішого презирства вистромила з віконця тонку пещену ручку з гладенькою матовою шкірою та й струсила попіл з наполовину викуреного «Салема» ледь не на переднє колесо його мотоцикла. Цей жест викликав сплеск бурхливих веселощів всієї компанії, що знаходилась в автомобілі.
А втім, він ніяк не відреагував на таке глузування. Справді, що йому ота випещена дівиця, коли він чекав події…
Щоправда, закортіло покурити. Йому б зараз в зуби люльку з міцним самосадом, щоб огорнутися пасмами запашного сивого диму… Ці американські теж нічого пахнуть. Хоча слабкуваті дещо. Чимось вони нагадують тютюн, що його колись добували в Турещині. А й справді: суто американського товару в нас не продають! От і ці цигарки мабуть з Туреччини чи з Польщі завезли, а дівка смалить як смолоскип та й радіє, і не знає… Чи може знає, але удає, що не знає, хто її розбере.
Хоча стривай: чом би не закурити козаку? Люлька, капшук і кресало лежали в правій кишені курточки, в капшуку дійсно була добряча порція найчудовішого самосаду… Та ні, неможна! Це ж яка картина вийде: двадцятирічний рокер на мотоциклі — й раптом запалює справжню козацьку люльку. Щоправда, вона коротенька, похідна й тому не дуже впадає в око, хоча по кольору благородної вишневої деревини, яка потемніла за кілька століть можна було легко упізнати мало не музейний експонат. До того ж він ніколи не прикурював козацьку люльку від вульгарного сірника, а користувався своїм старезним кресалом, а це також могло легко привернути до нього непотрібну увагу. І нарешті сивий тютюновий дим навівав сумні думи про минулі дні козацької вольниці, а сумних думок й без того було вдосталь. Так що краще було не палити.
Він гучно відкашлявся в кулак, погладив кермо й бензобак мотоцикла так, як уважний та дбайливий хазяїн голубить улюбленого скакуна і замість диму люльки вдихнув духмяне повітря. Так! Ніякі вихлопні гази не в змозі були забити солодких пахощів квітучих каштанів, в яких купався й ніжився Хрещатик з прилеглими вулицями. Щосили буяла весна, яка провіщала спекотливе літо. Сьогодні була остання неділя травня. День Києва…
Позаду пролунало завивання міліцейської сирени. Він обернувся. Жовті з блакитними смугами на боках «Жигулі» передували пішим колонам, що крокували по бруківці. Небагаточисельні тут автомобілі зупинялися біля узбіччя проїзної частини. Йому також довелося терміново припарковуватись коло самого виходу станції метро «Театральна» (колишня «Ленінська»), щоб пропустити міліцейську машину та оркестрантів, які трохи фальшиво награвали «Запорізький марш» Адамцевича.
Місце парковки йому дуже не сподобалося. З стіни будинку просто в спину дивилась усміхнена зелена дівчина (такий дивний колір шкіри вона мала тому, що невдало вигорів на сонці рекламний плакат), яка говорила: «Я відкрила для себе «Тампакс», і тепер я така щаслива!» На стіні того ж будинку

читати