Завантажити

висіла табличка, на котрій красувалася остання за рахунком назва вулиці: ім. Богдана Хмельницького.
По-перше, він абсолютно не розумів, чого ото ця дівчина, що нагадувала кольором шкіри деревну жабу чи утоплену місячної давності, щаслива. Як загалом баба може бути щасливою з приводу відкриття якихось..! (Подумки він вживав досить міцне слово, не слабше того самосаду, котрий так кортіло викурити.)
По-друге, він вкрай негативно ставився до гетьмана, якого різні байструки славили зараз на всі лади. Один-єдиний раз за останній час чув він правду на адресу даної історичної особи. Це коли старий бандурист, що осліпнув в дитинстві під час голодомору 33-го року, співав в підземному переході на Майдані Незалежності «Богданову домовину» Шевченка. За текстом було: «Богдане, Богдане, сучий ти сину…» Відверто кажучи, у разі потреби він міг підтвердити, що якраз цим епітетом нагородив Хмельницького сам Мазепа; але хто став би вислуховувати двадцятирічного рокера…
І безперечно, його антипатії аж ніяк не поділяли колони переодягнених запоріжцями й січовими стрільцями людей, що марширували за оркестром. Перші самозабутньо співали «Ой на горі козаки йдуть», другі щодуху горлали «Гей ви, хлопці січовії». Таким чином, оркестранти, «запоріжці» й «січовики» грали та співали зовсім різне, проте ніхто не збивався.
Подивувавшись на таку старанність, він покивав головою, захищеною потертим шоломом, ретельно залатаним з одного боку.
Показовий ура-патріотизм цих людей, очевидний анахронізм їхнього риштунку і костюмів (в яких досвідчене око не могло не помітити явних помилок) здорово дратували його. Раби духом, діти, онуки та правнуки рабів, вони не знали, що є достотна воля. Зараз вони лише гадали, що знайшли свободу, розваливши державу, яка простояла сім десятків років. Насправді ж продовжували лишатися в залежності, тільки тепер вже В усього світа, несвідомо збільшуючи ту залежність кожен день, кожну годину своєю неспроможністю до самостійних дій. Іще більше впрягаючись таким чином в ярмо, ті люди просто гралися в волю, як малі нерозумні діти.
Він міг би сказати все це їм, кинути правду в обличчя. Міг би сказати, що січові стрільці й запорізькі козаки, костюми яких вони зараз поначіплювали, програли свого часу свої битви саме з причини суцільної ворожнечі й слабкості держави, а не з-за «коварства ненависних москалів і підлоти й підступності жидів»… та хто б став слухати двадцятирічного рокера!
Ще у давнину, коли він ще міг дозволити розкіш зватися справжнім ім’ям, а не даним при черговому народженні та хрещенні, хіба не казав він Хмелю, щоб не вкладав договір з Петром? Казав Мазепі, щоб не приставав до Карла? Авжеж казав! І що? Тільки всім відомі бойові заслуги врятували, бо обидва хотіли на кіл посадити як того турчина. Отже, тоді не слухали, не послухають і зараз.
А потім, за часів Директорії? Еге, ледь не розстріляли мов зрадника й «більшовицького шпигуна»! А де вони поділися, оті діячі, державотворці? Хто за кордон дременув, хто тут загинув. Він теж, до речі, загинув. Тоді. Мовляв, будуть знати, що не можна січових стрільців зачіпати… Співаки!
Він поглянув на колону «січовиків» й лайнувся крізь зуби.
Ці люди були здатні лише на те, про що співали в популярній нині пісні: зібратись в корчмі і говорити про волю — навіть після проголошення незалежності України! Так, фюрер німецького народу теж починав в баварських пивницях; тільки от скінчився Третій Рейх не цілковитою свободою, а кривавим хаосом світового масштабу з концтаборами, крематоріями та бабиними ярами різної величини та значущості… П’яні збіговиська! А жити дійсно вільними, жити волею, жити заради волі… Напружено працювати пліч-о-пліч з іншими заради волі… То іще не для них, і дай їм, Боже, діждати того знання та вміння, внутрішнього відчуття свободи замість духу рабської покори! Тоді, тільки тоді вони відчують кожен сам себе — на своєму місці. Відчують свою потрібність в навколишньому світі. В свята і в будні…
Він задер голову й почав дивитись у бездонне блакитне небо, яке здавалося трохи зеленуватим з-під темних мотоциклетних окулярів, доки не заспокоївся. Ну справді: свято! Хай же люди тішаться як вміють і переряджаються хто як хоче. Свято ж…
Хоча троє міліціонерів на тротуарі виглядають значно доречніше від інших. От ці хлопці явно зі свого часу! Чистенькі, чепурненькі, теж святкові. Либонь, тільки-но з міліцейської школи. В того патрульного, що вищий проти інших, капловухий та з геть вкритим ластовинням обличчям, до ремінця рації прикріплена гілочка розквітлої марелі. Вони на службі, як і він — але ж сьогодні остання неділя весни! День Києва…
Що за крик?! Що це в них за спиною?!
Він підвівся на сидінні мотоцикла.
«Форд» завернув на Пушкінську й покатив у напрямку площі Льва Толстого. Одначе та сама дівиця, яка струшувала попіл цигарки на колесо мотоцикла, не поїхала з усіма, а зійшовши на розі лишилася подивитись на крокуючі колони. Рясно «наштукатурена», в запаморочливій обпинаючій міні-сукні «під леопарда», що

читати