Завантажити

під спину мотоцикліста, спробував посадити. Той застогнав і зомлів. Здоровань витягнув руку. Долоня, пальці, вилога рукава — все було геть у крові.
— Ото покалічився, курва! Хлеще, як із коропа різаного. Ясно шо ранєний, якшо так гацать… — почав був перший патрульний, та в цей момент приспів нарешті капітан з «Жигулів». І поки він до пня розпекав усю трійцю за неспритність, третій патрульний обійняв за плечі першого й тихесенько зашепотів йому у вухо. Поступово обличчя першого патрульного витягувалось немов гума, а під кінець він заломив на потилицю кашкет і протягнув: «Ото вже да так да-а-а…»
— Та помогіть же єму накінець!!! — не витримавши заволала дівиця. Капловухий сержант розстебнув ремінчик шолома, зняв його з голови потерпілого, й перед очима натовпу постало бліде лице із тремтячими посинілими губами, замружені від болю очі й смоляне кучеряве волосся. Дивлячись на нього один з «січових стрільців» презирливо процідив:
— Та це ж жид. Тьху ти!..
Його вислів породив поміж зібравшимися гомін. Всі почали дружно обговорювати, чи справді водій мотоцикла єврей. Гадки розподілились приблизно порівну. Нарешті капітан з «Жигулів» не витримав і спитав:
— Ти кто? Как тєбя зовут?
Для надійності він поторсав пораненого за плече, щоб той очуняв. Поранений миттєво напружився й не відкриваючи очей ледве вимовив:
— Я… козак Голота…
Натовп невдоволено зашумів, тому що така відповідь була по суті справжнісінькою наругою. «Січовик» скептично подивився на пораненого.
— Не боюся ні вогня… ні меча, ані третього болота… Шапка-бирка… збоку дірка… — водій мотоцикла розплющив зрештою очі, безтямно повів ними довкола, стогнучи від болю помацав рукою, натрапив на шолом й хотів показати латку на ньому, проте знепритомнів.
— Приємно бачити жида, що так файно розмовляє українською мовою і так добре знає наші думи, — продовжував «січовик». Такий вдалий жартик дуже сподобався, й у натовпі пролунали окремі смішки.
— А й справді, який же то козак, коли жид! — щиро здивувався інший «січовик».
— От ми справжні козаки, — гордовито зауважив один з «запоріжців», погладжуючи накладний оселедець, що спускався за вухо.
— А може й не жид? — з ваганням сказав інший «запоріжець». Натовп з новим напливом ентузіазму розпочав обговорювати питання про національність пораненого, але тут він знов ожив, затіпався й досить гучно та виразно мовив:
— Вулиця… Хмельницького… Не треба. Хай буде… стара назва.
— От пакость! Так ти Леніна любиш, чи шо?! — образився «січовик». — Кажу ж, що жид. Точно!
— Богдане… сучий сину… Продав Україну… Неньку, — вів своє поранений. — Не треба. Хай буде… Фунду…
Він не мав сили й часу розповісти оточуючим про київського губернатора Фундуклея, сказав тільки:
— Фундук… Горіх такий. Так вона… звалась…
Поранений страшенно закашлявся. Кров ринула горлянкою, він забився в корчах, видираючи скарлюченими пальцями жмутики трави з землею на корінцях — і закляк. На цей раз назавжди. Моторошно заголосила дівиця.
Сержант розстебнув його чорну курточку штучної шкіри з бордовими латками на ліктях, обшукав кишені, вийняв права водія й прочитав уголос:
— Полоцький Віктор Михайлович.
— Я ж казав, що жид! — зрадів перший «січовик». — А тут тобі і справжнісіньке маланське прізвище: По-лоц-кій.
Прізвище померлого він вимовив навмисне по-російські, виділяючи кожний склад і з непередаваним презирством на обличчі.
— Ти шо, з глузду з’їхав?! — обурився другий «січовик». — Як це Полоцький — жидівське прізвище?
— Всі, хто на «цький» — усі маланці, — наполягав перший.
— І Симєон Полоцький? І Богдан Хмельницький? І Потоцький? І Кропивницький?
Перший «січовик» зробився червонішим від достиглої полуниці. Натовп дружно зареготав.
— То він лях, — примирливо сказав чубатий «запоріжець». Почувся схвальний гомін: «А, поляк… Ну то нічого, коли так. Ті теж добре воювати вміють, хоч вони і торгаші, і не кращі од москалів». Тим часом міліціонер продовжив обшук трупа, і ось з бокової кишені чорної залатаної на ліктях курточки з’явився на світ Божий вишитий капшук з козацькою похідною люлькою, кресалом й самосадом.
— Диви, диви, це ж музейна річ! — здивувався перший «січовик». Натовп загомонів. Люлька та кресало пішли по колу. В натовпі висловлювались різні припущення щодо того, як у рокера могли опинитись такі стародавні і без сумніву цінні речі.
— То він проворовався, як собака! — виніс зрештою вирок «запоріжець». — Ясна річ: якщо лях, то ворує. Вони усі такі, ляхи.
В натовпі заговорили: мовляв, вірно, вкрав. Капітан з «Жигулів» передав знайдені в померлого речі одному з патрульних і голосно запевнив натовп, що буде проведене слідство, котре неодмінно в усьому розбереться. В рації капловухого здорованя-сержанта пискнуло, почувся обурений голос. Сержант протягнув рацію капітану з «Жигулів»; той з незадоволенням вислухав прочухана, щось відповів і звернувся до переодягненних людей:
— Нас ждут на Крєщатіку. Ми должни торопіться, задержка получілася слішком долгой.

читати