Завантажити

розлогими вербами. Коли ми підійшли до озера, мені так і закортіло двічі або тричі пірнути в його прозору воду. Але проводир мій досить слушно завважив мені, що такий вчинок був би непристойний, тим більше, що в цей час ми підійшли вже до воріт парку, отінених двома старими вербами. Ми без труду відчинили ворота й увійшли до парку. Довга тінява доріжка вела до дому, що здалека білів крізь гілля. Не доходячи до дому, ми побачили осторонь, неподалеку від дороги, між деревами, людську постать у білій полотняній блюзі, в соломяному просторому брилі та з циґарою в зубах.

— Антонові Карловичу наше поважання! — закричав мій поводир.

Постать у блюзі підняла бриль та, вийнявши з рота сиґару, промовила:

— Просимо до господи!

Ми підійшли ближче. Це був сам господар парку або ферми, бадьорий, кремезний дід із цілком німецьким обличчям. Мій моторний провідник представив мене з усякими епітетами, а Антін Карлович з добродушною посмішкою простягнув мені руку та промовив:

— Дуже радий.

Я й собі промовив також якийсь лаконічний комплімент, і ми знову вийшли на дорогу. Не встигли ми ступити кілька кроків, як до нас вибігли з-за куща квітучої запашної черемхи дві біляві гарненькі дівчинки літ пяти або шести та кинулись до Антона Карловича, кричучи: "А що, злякали, злякали?"

Антін Карлович мовчки показав їм на нас рукою, і дівчатка покинули його та сховалися за кущем черемхи.

Тимчасом ми вийшли на зелений майданчик, що з одного боку прилягав до озера, а з другого до ґанку чистенького, біленького будиночка, пообсажуваного кущами бузку.

Чудове вражіння зробила на мене ця тиха ґраціозна картина.

Слідом за нами вибігли на лучку дівчатка, а з дому на ґанок вийшла молода, гарна собою жінка з книжкою та парасолькою в руці й пішла до дітей. Це була, як я потім довідався, ґувернантка-французка.

Ми ввійшли на ґаночок, і господар запропонував нам одпочити в тіні, а сам увійшов досередини.

Я на дозвіллі замилувався дітьми, що гралися на зеленій лучці та, сказати правду, на струнку, величаву постать красовитої ґувернантки, замилувався до того, що не помітив, як до нас на ґаночок вийшла сама господиня.

Уклонившись, я просив вибачення за свою неуважливість.

— Нічого, нічого, любуйтеся! У нас, хвалити Бога, є на що полюбуватись.

І вона лукаво всміхнулась та звернулась до мого товариша. Той почав був мене представляти, але вона нецеремонливо сказала йому:

— Не турбуйтесь, мені вже Антін Карлович представив. А ви краще розкажіть, як ви на балю веселилися.

І приятель мій заходився описувати їй баль, а я тимчасом приглядався до нецеремонливої господині дому.

Це була щонайменше тридцятипятилітня, дуже добре збережена чорнявка з великими, виразистими карими очима, з досить, як на її літа, свіжим румянцем на гладких лицях, з кирпатеньким носом, з чудовими білими зубами, з ледве обвислим підборіддям. У цілому ж була вона справжній тип українки. Навіть голос її, особливо ж вимова, нагадували мені мою землячку, якусь жінку урядовця середньої руки або високої руки протопопшу, не зважаючи на те, що була вона одягнена, як правдива пані.

— А бодай вас із вашим балем! — скоромовкою промовила вона, стала в дверях та й зацокотіла:

— Уклінно прошу до покоїв! Ви хоч сьогодні з балю, та, мабуть, іще чаю не пили. Сказати правду, і ми оце тількощо встали.

Я пішов слідом за господинею, а товариш мій, як той, що знає місцевість, пішов шукати жида та розпорядитися щодо помешкання.

У першій кімнаті, досить великій, зустрів нас Антін Карлович уже не в полотняній блюзі, а в сірому пальті з літнього тріко, і попросив мене сідати без церемоній.

— А ви, Маряно Якимівно, пошліть свою Ярину просити до сніданку Адольфіку Францівну з дітьми.

На поклик господині зявилась покоївка, скромна та миловида, в сільському вбранні, і, діставши від Маряни Якимівни наказ у чистій українській мові, вийшла з світлиці.

Через кілька хвилин увійшла до кімнати ґувернантка з двома дівчатками, а за нею й мій товариш. І всі ми посідали круг столу, увінчаного величезним самоваром. Якби я не знав, чиї це були діти, то подумав би, що Маряна Якимівна була їм справжня мати: так любо, так по-материнському любо вона їх доглядала. І, на немале моє диво, вона, звертаючись до ґувернантки, розмовляла з нею по-французькому. "Ось тобі й жінка урядовця середньої руки! Ось тобі й протопопша вищої руки!" — подумав я. Мене Маряна Якимівна просто зачарувала, і, коли б вона зверталась до своєї Ярини (здається, єдиної служниці) по-московському, то я подумав би, що маю щастя мати перед собою принаймні графиню або хоч просто даму вищого льоту.

Така сила упереження проти своєї рідної мови!

За чаєм я нагодою довідався, як на імя обом дівчаткам. Одну, здається старшу (обидві були однакові на зріст), звали Лізою, а Другу Натусею. І такі вони були схожі одна на одну, що, якби їх пересадовити з місця на місце, то й не знав би, котра з них Ліза, а котра Натуся. А обидві вони були надзвичайно подібні до своєї любої нені.

Господиня, між іншим,

читати