Завантажити

здавалося дивним, коли на [його] ясному тлі почало зарисовуватися густе, темне гілля ліщини. Я вийшов на галявину, і передо мною в усій красі своїй стало озеро, отінене старими берестами, чи то вязами, та мальовничими вербами. Чудова картина! Вода не ворухнеться — суще дзеркало, і верби-красуні начебто підійшли до нього ґрупами — помилуватись на свої розкішні, широкі віті. Довго стояв я на одному місці, зачарований цією чудовою картиною. Мені здавалося блюзнірством — порушити найменшим рухом цю урочисту тишу святої красуні природи.

Подумавши, я все ж зважився на таке блюзнірство. Мені спало на думку, що не погано було б зо два-три рази пірнути в це зачароване озеро, і я це миттю виконав.

Після купання мені стало так легко й радісно, що я подвійно відчув красу краєвиду й вирішив натішитись ним до краю. Для того умостився я під розлогим вязом та з насолодою замилувався чарівливою природою.

Оглядав я її, одначе, недовго. Я прихилився до береста й безтурботно заснув. Уві сні повторилась та сама радісна картина, з додатком балю, — дивно тілько, що замість звичайного вальсу я бачив уві сні відому картину Гольбейна "Танець смерти".

Видіння мої перервав пронизливий жіночий сміх. Розплющивши очі, я побачив жваву зграю німф, що плескалася й вищала у воді, і мені хоч-не-хоч довелося відіграти ролю нескромного Актеона-пастуха. Одначе, я скоро запанував над собою та повзком заховався в кущах ліщини.

В одинадцятій годині вранці дзвін сповістив нежонатих гостей, що чай готовий (жонаті гості розкошували ним у своїх кімнатах). На сей радісний благовіст гості посунули з своїх самітних захистів на пишну терасу, прикрашену столами з чайним начинням і кількома пузатими самоварами та кавниками. Не встиг я докінчити другої чашки світло-брунатного сиропу із сметанкою, аж залунав вальс, і крізь відчинені двері я побачив у залі кілька пар, що кружилися в танці. "Коли ж вони накружаться?" — подумав я і, сходячи з тераси, зустрів свого Просперо, який мені сказав нишком, що сьогоднішній вечір почнеться концертом; це мене немало втішило, хоч, сказати правду, сподівався я небагато. Одначе, я помилився.

Незабаром після вечірньої прохідки гості зібралися, одягнені, як кому трапилось, себто одні в сурдутах, інші в пальтах, а ті, що додержували доброго тону або вдавали з себе анґломанів, прийшли у фраках; про вбрання ж ніжної статі нема що й казати. Це вже всьому світові відомо, що ні одна жінка, хоч би не знати, якою красунею була, не завагається разів зо двадцять на добу змінити своє вбрання, якщо має зустріти юрбу хоч би й потвор, аби не своєї статі. Прошу не гніватися, любі мої читальниці, — це не вигадка, а нерушимий факт.

Гості зібралися і посідали на свої місця, звичайно, з певним розбором: значніші висунулись наперед, а дрібнота (між нею і нас, Господи, постав) розташувалася в кіосках, у потемках, між колонами. Коли все втихомирилося, на підмостках у вигляді сцени зявився досить опасистий з колишніх кріпаків капельмейстер з цілком льокайським обличчям.

— Учень славного Шпора! — прошепотів хтось біля мене.

Ще хвиля, — і гримнула "Буря" Мендельсона, та, сказати правду, гримнула і гриміла далі — вдатно. Мене не на жарт вразила віолончеля. Віолончеліст сидів ближче до авансцени, ніж інші музики, неначе напоказ (воно й справді так було). Це був молодий чоловік, блідий та худорлявий, — все, що я міг розглядіти з-за віолончелі. Сольо свої він виконував з таким чуттям та мистецтвом, що хоч би й самому Серве так не сором. Здивувало мене одне, — чом йому не плескають. Мені ж самому починати не личило. Що я за суддя, та й що за гість такий? — Бог-зна що й Бог-зна звідкіля! Що скажуть гості першого розбору?

Тимчасом "Буря" скінчилась, і я почув такі, стиха виголошувані, похвали артистові: "От так Тарас! от так молодець! Недарма в Італії побував!"

Поки ладналася оркестра, встиг я довідатися від сусіди дещо про артиста, що мене зацікавив. Почалась увертюра з "Преціози" Вебера, і я, на моє диво, побачив віолончеліста із скрипкою в руках, мало не поруч капельмейстра, і тепер міг його краще розглядіти.

Це був молодий чоловік, літ двадцяти, стрункий та ґраціозний, з чорними живими очима, з тонкими, ледве усміхненими устами, високим, блідим чолом. Одне слово, був це джентельмен першого, та ще й найсимпатичнішого роду.

Коли він виконав арію Преціози, я не втерпів, закричав "браво!" й почав щосили плескати в долоні. Усі, звичайно, подивились на мене, як на божевільного. Одначе, я не злякався, плескав далі та кричав "браво!" — аж поки волові очі самого господаря не примусили мене схаменутись.

Оркестра знову ладналася, але я, не сподіваючись почути щось краще, вийшов із залі до саду. Ніч була місячна, тепла та тиха. Я блукав неподалеку дому, і з хаосу звуків до мене долітали чудові звуки віолончелі або скрипки. Образ сумного артиста, з його меланхолійною усмішкою, наче живий, носився передо мною. "Де я його бачив? Де я його зустрічав" — питав я сам себе і після довгого напруження памяті згадав, що я бачив його

читати