Завантажити

як підбігли до нас Ліза та Натуся і, схопивши поли сурдута Тараса Федоровича, потягли [його] в садок, примовляючи:

— Ходім, ходім! Вас мама просить грати.

Пройшовши кілька кроків слідом за мистцем, я побачив Адольфіну Францівну, що стояла, прихилившись до дерева, і, підійшовши до неї, сказав їй якийсь комплімент по-українському, на що вона зробила милу міну та зовсім не соромливо відповіла мені: "спасибі!" Ми пішли слідом за дітьми, розмовляючи, як близькі знайомі. Між іншим, на доказ свого знання української мови, ґувернантка прочитала мені два вірші:

Лишенько з тобою.

І з таким милим виразом прочитала вона ці вірші, що, коли б не знав я, що вона французка, то, не вагаючись, сказав би, що вона моя справжня землячка.

Залицяючись до мадам Адольфіни по-хахлацькому на французький манір, ми трохи відстали від дітей та арештованого [ними] мистця, коли ж підійшли до дому, то на ґаночку наш мистець грав уже на скрипку танкову українську пісню, а перед ґаночком Ліза й Натуся, піднявши догори рученята, начебто прикляскуючи, танцювали, примовляючи:

Гоп-чук гречаники,
Гоп-чук печенії.

Антін Карлович, сидячи на ґаночку, добродушно посміхався, а Маряна Якимівна брала по черзі дітей на руки й цілувала з найщирішою материнською ніжністю. Оподалік стояла німкеня-покоївка і, захопившись жвавим мотивом пісні, прикляскувала в такт пальцями.

Тілько простодушні щасливі люди можуть зґрупуватися в таку картину.

У садку, окрім хати Антона Карловича, була ще невеличка хатка з повіткою, і замість призьби стояли навколо ґратчасті деревяні лавки, а перед хаткою стара липа і навколо неї — теж лавка, та не деревяна, а з дерну. Хатка ця була майстернею (себто робітнею) Маряни Якимівни. Тут сушилися овочі, варилися варення й фабрикувалися всякі знамениті настойки та наливки. А під липою Маряна Якимівна спочивала після трудів.

До цієї хатки виносили на ціле літо фортепіяно, бо Маряна Якимівна, не зважаючи на свій прозаїчний вік та працю коло питва та істивного, зосталася в душі артисткою і любила в години дозвілля забувати про своє прозаїчне насушне існування та линути в світ гармонії, в небесні краї божественної фантазії.

Часто й довго сидячи під липою, добрий Антін Карлович курив свою сиґару і слухав холодних практичних думок поета. Наче сніг перед лицем весіннього сонця, німецька фантазія оживала, сиґара гасла в устах, і старий молодів.

Ось до цієї заповідної хатки Маряна Якимівна запросила своїх гостей пити чай.

Після чаю в хатці запалили свічки. M-lle Адольфіна без усяких просьб та намовлювань (як воно звичайно з вихованими паннами буває) сіла до фортепіяна, а Тарас Федорович озброївся віолончелею, і після кількох акордів тихо, гармонійно, неначе з неба, залунала одна з божественних сонат божественного Бетховена.

Ми всі зостались під липою і підчас сонати сиділи, затаївши духа; навіть жваві діти — і ті пригорнулись до Маряни Якимівни, затихли і тілько, посміхаючись, поглядали одна на одну.

Після сонати Бетховена заграли не менш по-мистецькому й дві сонати Моцарта, потім деякі місця з славного "Requiem" та на закінчення зовсім несподівано:

Ходить гарбуз по городу...

Діти біля Маряни Якимівни закричали, а Антін Карлович пішов до хатки закурити сиґару.

Тарас Федорович розвів такі варіяції на цей напіввеселий, напівсумний мотив, що діти знов мовчки притулились до колін Маряни Якимівни, а в Антона Карловича знов сиґара погасла.

Чи багато людей у багатстві та розкошах проводять свої довгі вечори так нецеремонливо-просто і так велично-прекрасно, як ми, люди прості, мало не вбогі, провели оцей незабутній вечір? Я думаю, що не багато. І виходить, що справді прекрасному та велично-духовному не треба позолочуваних, ані навіть золотих ремісницьких оздоб.

Скінчивши варіяції, артисти наші вийшли з хати та звернулися до Маряни Якимівни з проханням, щоб і вона щонебудь для них заграла. Вона відмовилась. Ми приєднались до них — ніщо не помогло:

— Завтра — каже — заграю, бо ж сьогодні це буде хрін після меду. Ходімо краще на прохідку. Ось дивіться, місяць з-за дерев виглядає.

І з цими словами вона ввійшла до хатки, погасила свічки, причинила й замкнула двері, і ми всі, весело балакаючи, пішли любуватися, як повний місяць визирає з-за млинів та з-за старої верби й відбивається в темній, прозорій воді. Мене зовсім зачарували і декорації, і оці добрі, прості люди.

Довго ми ще прохожувались по садку вдвох із Тарасом Федоровичем, який мене просто причарував до себе. Він, як це звичайно буває з довірливими добрягами, розповів мені історію свого сумного дитинства без усякого з мого боку намагання, як це теж звичайно буває поміж літературною братією, і розповів мені тому, що я його слухав з увагою, чи то, краще сказати, із спочуттям.

— "Батька — казав він — я не памятаю, і мати моя мені ніколи про нього нічого не казала. Власної хати ми теж не мали і, як то в нас кажуть, жили "в сусідах", себто переходили від одного господаря до другого, аж я почав ходити. Тоді вона, ставши вже

читати