Завантажити

діти як обіцяють вам хоч цілий день танцювати "гречаники".

— І метелицю, мамо, — промовили разом обидві дівчинки.

Встояти було не сила, і я піддався. Верґілій мій почав було говорити про службу, про обовязки, про куратора.

— Вже хоч би ви мовчали, а то розносились із своїм куратором... справді, єйбогу! А ще старий знайомий... Ходім краще до моєї хати чай пити, а то з вами не добалакаєшся.

Переглянулись ми з Верґілієм та й пішли мовчки за Маряною Якимівною.

Погостювали ми в цих добрих людей іще два дні, і за цей час вдалося мені нарисувати олівцем кілька краєвидів щасливої ферми та — майже тілько контурами — цілу нашу компанію; на першому ж плані помістив я Натусю та Лізу, як вони танцюють "гречаники". Усе це ледве-ледве зарисоване. А проте ось уже двадцятий рік минає, як я любувався на цю живу картину, і, дивлячись на цей ескіз, начебто знову любуюсь на цю живу картину і навіть чую скрипку та прикляскування пальцями служниці-німкені.

Здається мені, що ніякий ґеніяльний опис обличчя та місцевости не може так оживити того, що давно минуло, як кілька ліній, вдало проведених олівцем. Так це принаймні на мене впливає.

На четвертий день перебування нашого на благодатній фермі, десь коло десятої години вранці, гостинні й щасливі мешканці ферми з цілим своїм домом відпровадили нас, як найближчих своїх друзів. Навіть Натусю та Лізу взяли з собою. І відпровадили не тілько через греблю, а навіть через село аж до самої клуні. Тут ми всадовились у вигідній нетичанці Антона Карловича, запряженій парою добрих коней, та й покотили по гладкій, звертистій дорозі.

Довго стояли друзі наші на одному місці й махали хустками. А одне з дівчаток, щоб краще було видно його хустку, скочило Антонові Карловичу на плече й з усієї сили махало хусткою. Нетичанка покотила швидше й швидше, і ґрупа наших друзів ледве мріяла на обрії. Ще чверть верстви, маленька логовина — і друзі зникли за обрієм. Я ще раз подивився позад себе, виїхавши на пагорок, та ба! окрім клуні та скирт, на обрії нічого не було видко. Мені стало сумно, так сумно, начебто я на довгий, неокреслений час розлучався із своїми близькими. Так воно й сталося.

Цілу дорогу приятель мій мовчав, з чого я дуже тішився, бо нездатний був провадити найпустішу розмову. Незабаром на обрії показалося наше місто П[рилука], а трохи ближче з-за темного лісу визирнули білою бляхою криті бані соборної церкви Г[устин]ського манастиря.

Коли ми проїздили повз цей замок-манастир, що його [саме] відновляли, мене надзвичайно прикро вразила нова, ще невиваплена чотирьохкутна вежа з плескатим дахом, ніби каланча.

— Що це за потвора стирчить? — спитав свого приятеля.

— Це дзвіниця відновленої домової настоятельської церкви, що над малими воротами.

— І це, мабуть, якийсь костромський мастак-мужичок таку штуку змайстрував?

— Ні, вибачайте, не мужичок, а справжній патентований мистець!

— Як же він майстерно підробився під византійський стиль!

— Будьте ласкаві, не глузуйте з нашого мистця. Його кваплять і грошей не дають. А ось як поїдете з П[рилуки] на Н[іжен], так побачите у селі поміщиці К. справжній "храм царя", що його цей мистець збудував. Навіть наш освічений знавець і протектор мистецтв N., можна сказати: меценат наших днів, — і той подивився та й рота роззявив, а про неосвіченого вже й не казати.

— Честь і слава вашому мистцеві.

Тимчасом ми вїхали до міста, а за годину я вже прощався з шановним педаґоґом, прохаючи його записувати — науці на користь — усе, що торкається археолоґії і взагалі народньої вдачі, а саме; прислівя, приказки, пісні, перекази тощо. А найпаче просив я його від часу до часу сповіщати мене про наших добрих друзів на фермі. Він обіцяв мені все по змозі виконати. І ми розлучились — розлучились надовго.
Розлучаючись з моїм проводирем, не думав я тоді, що на довго-довго з ним розлучаюсь. Я тоді думав, що, може, на той рік поїду знов по Україні з доручення Київської Археоґрафічної Комісії, побуваю в Чернігові, а з Чернігова поїду через Ніжен до Прилуки й по дорозі подивлюся на хвалену церкву, збудовану коштом поміщиці К. та трудами патентованого мистця, архітектора N., а в П[рилуці] погостюю день-другий у мого Верґілія, і, як буде можна, відвідаємо високодостойного Антона Карловича й Маряну Якимівну та налюбуємось на їх чудову ферму.

Так я тоді думав, вийшло ж, що не так, як чоловік хоче, а як Бог дасть. Вийшло те, що я протягом двадцяти літ (од дня виїзду мого з П[рилуки]) не тілько не бачив Києва, Чернігова, Ніжена, П[рилуки] й мого Автомедона, і ферми, і всього, що я там бачив прекрасного, але не бачив протягом двадцяти літ ні мого любого рідного краю, ниже звуку рідного не чув.

Ось що іноді робить з нами доля!

Після двадцятилітнього мого мандрування по чужих краях, вертаюсь я на Україну і, проїжжаючи смиренне місто П[рилуку], згадав про сіру хатку на розі брудних улиць і звелів візникові, чи поштареві, спинитися біля цієї мізерної хатки. Зліз я з воза, вхожу на подвіря, мене зустрічають два хлопчики; питаюсь, чи

читати