Завантажити

підчас обіду з рукою, обгорнутою в серветку, за стільцем самого господаря.

Я мало не зомлів після такого відкриття.

Музика стихла, і я пішов доріжкою через леваду до старовинних таємничих дубів. Пройшовши трохи, я почув за собою тихий шелест кроків, озирнувся й пізнав віолончеліста, що йшов слідом за мною. Я звернувся був до нього з запитом, але він випередив мене: схопив мої руки та з сльозами притиснув їх до своїх уст.

— Що ви! що ви! що з вами сталось? — питав я його, пориваючись визволити руки.

— Дякую вам, дякую! — говорив він пошепки. — Ви — одна-єдина людина, що слухала мене й зрозуміла мене!

За сльозами він не міг далі говорити. Я мовчки взяв його під руку і припровадив до дернової лавки, що оточувала столітній розлогий дуб.

Довго ми сиділи мовчки; нарешті він промовив:

— Ви до мене дуже ласкаві.

Тут залунав голос, що кликав його на ймення.

— Ідіть до виноградної альтанки, — сказав він, підводячись. — Я в цю ж мить прийду до вас.

І він поспішно віддалився.

Дивлячись услід за ним, я думав: ось надхненний міннезінґер XII віку. Одначе, як ми недалеко відійшли від шляхетних лицарів-розбійників того смутного віку! А освіта йде собі вперед великими кроками...

Я встав з лавки й пішов доріжкою, що вела до виноградної альтанки. Не знаю, чому, але я не сподівався почути від нього, як це звичайно буває, його безрадісну історію, і, хвалити Бога, я не зовсім помилився. Правда, він висловив передо мною може навіть більше, ніж сам хотів; але промовив він до мене не простою нашою, вбогою мовою, — це були божественні звуки, в яких відбився луною стогін стражденного непорочного серця.

Прийшов він до мене до альтанки з віолончелею і, ні слова не сказавши, почав ладнати інструмент та, наче для проби, ніби жартома, заграв відому каватину з "Норми". Мені з цими звуками аж дух зайнявся. Не відводячи смичка від струн, він заграв одну з сердечних мазурок Шопена. Скінчивши мазурку, він ледве чутно промовив: "Ось у нас і свій баль". Програв він іще кілька мазурок, одну кращу за другу, одну сердечнішу за другу.

Наприкінці останньої мазурки я помітив крізь листя винограду німі обличчя численних слухачів; це були покоївки, льокаї та форейтори приїжжого панства. Вони покинули вікна, через які задивлялися на німецькі танці своїх вимуштруваних панів та паній і прийшли послухати, як грає Тарас.

Орфей мій, відпочивши трохи та наладнавши свою ліру, провів смичком по струнах, — і поллялася повна сердечної, солодкої туги, моя рідна мелодія на слова:

Котилися вози з гори
Та в долині стали.

Програвши тему, він варіював її на тисячу ладів, і так варіював, що я нічого подібного в житті своєму не чув, та, здається, і не почую ніколи. Слухачі навколо альтанки підчас гри не ворухнулись, а коли він скінчив свої чудові варіяції, слухачі ще довго слухали, не переводячи духу, нарешті всі разом зідхнули і знов замовкли.

Я мовчки взяв його за руки і знаком просив його вийти з альтанки. Ми вийшли й довго ходили мовчки доріжкою, неначе боялися заговорити. Нарешті я, опанувавши себе, спитав його:

— Де ви вчилися?

— Спочатку вдома.

— А потім?

— А потім пан із панею їздили закордон і мене з собою брали, і, поки вони жили в Берліні, я ходив кілька разів до Шпора і більше ніде не вчився.

— Аджеж Шпор грав на скрипку?

— Так я й учився в нього на скрипку; скрипка й є мій справжній інструмент, а віолончеля — це вже так собі.

— Що ж ви думаєте тепер із собою робити? Ви ж правдивий, великий артист!

— А що я маю з собою робити? Повіситись, — більше нічого.

Сказати правду, я й сам не міг йому нічого кращого провістити.

— Минулого літа — промовив він — приїздив до нас із Качанівки Ґлінка, слухав мою гру на скрипку та на віолончелю, хвалив мене та просив пана, щоб він одпустив мене на волю. Вони обіцяли йому, аленма тому, здається, і скінчилось.

— Не сумуйте, моліться Богові! Дасть Бог, усе буде добре.

— Я не трачу надії. Михайло Іванович, здається, такий добрий; на нього можна надіятись.

— Цілком можна, якщо він тілько про вас не забув. Напишіть ви йому листа.

— Написати папишу, та як перешлю його? Я ж адреси не знаю.

— Я знаю, і ви передайте листа мені. Напишіть листа сьогодні, а я завтра буду в місті і подам його на пошту.

У цей час ми підійшли до альтанки, і він спитав мене, нахиляючись до віолончелі:

— Чи не заграти вам ще чого?

— Дуже вам дякую. Ви втомились, відпочиньте трохи та приготуйте на завтра лист.

І ми розійшлися.

Після вечері (перед сходом сонця), попрощавшись із господарем та господинею, я, не заходячи до табору, пішов до села, щоб найняти коня з возом для поворотної подорожі до міста або хоч до поштової станції. Та ба! у цілому величезному селі не знайшлося ні коня, ні воза. Що й казати, заможні селяни! Пяниці, певно, та здебільшого ледарі, бо якжеж це може бути, щоб на все село ні одного коня з возом не знайшлось!... Дивні люди наші селяни! Як не завдати їм страху, то нічого й не буде. "Але ж вам либонь занадто страху завдали", —

читати