Завантажити

вимальовані на ґудзиках якогось віц-мундура.

А щоб знавець та прихильник викінчених картин не покивали головою, обмежуся тілько першим вражінням, — найважливішою, на думку психолоґів, рисою в змалюванні характерів.

Перше вражіння, яке справила на мене господиня, було дуже миле, а господар — навпаки. Можливо, що то вказівний палець лівої руки, так ласкаво простягнутий моєму приятелеві, викликав прикре вражіння. Весела юрба гостей поволі сунула до дому, вже блискуче освітленого всередині; на терасі ж іще тілько розвішувано різнокольорові ліхтарі серед розкішних квітів та цитринових дерев.

Ледве господар із господинею ступили на терасу, кріпацька оркестра вдарила славнозвісного марша з "Вільгельма Телля", після марша таки зараз, не відідхнувши, — полонеза, — і баль розпочався в усій своїй пишності.

Якийсь учений муж (здається, барон Боде) поїхав із Тегерану до руїн Персеполісу і досить докладно описав свою подорож аж до долини Мардамт; побачивши ж величаві руїни Персеполісу, сказав він: "Багато подорожніх описувало ці славнозвісні руїни, то мені тут зовсім нема що робити." Те саме можу і я сказати, дивлячись на провінціяльний баль, хоч подорож моя не мала на меті опису провінціяльного балю і не звязана з такими труднощами, як подорож із Тегерану до руїн Персеполісу, та й порівняння вживаю, сказати правду, дуже ненатурального; та що робить? — як прийшлося, так і буде.

Прочитавши першу-ліпшу повість сучасного нашого красного письменства, ви всюди знайдете опис якщо не столичного, то вже неодмінно провінціяльного балю, та, звичайно, з усякими додатками про вбрання, поведінку, чи то манєри, і навіть самі обличчя, начебто природа для провінціяльних левиць та левів особливі форми творила. Дурниця! Форми ті самі, а якщо є між ними різниця, то тілько та, що провінціяльні леви та левиці безперечно більш освоєні, ніж столичні, чого, скільки мені відомо, описувачі провінціяльних балів не завважили. Отже, всі балі вже описані, почавши з балю на фреґаті "Надежда" і скінчивши російською гульнею на німецький лад, де устьсисольські хлопці "трошечки попустували". І про провінціяльний баль можу сміливо сказати, що мені [там] зовсім нічого робити, хіба що милуватись на свіжі, здорові обличчя провінціяльних красунь.

Одне мене на цьому балі трохи здивувало, а саме те, що не видко було ні одного мундура, не вважаючи на те, що в п[рилуцькому] повіті стояв стрілецький батальйон. Не догадуючись, які тому причини, я звернувся до свого Верґілія; а Верґілій мій саме у цей мент виробляв у кадрилі найкласичніші "па". Я терпеливо дожидав кінця останньої фіґури кадрилі, а тимчасом відповідав здогадами на питання. Може, — думав я — вони того?.. Але ні, ця професія належить більше гусарам і взагалі кавалєрії, а вони ж піхотинці, та ще й з "науковим" кантом. Ні, тут щось не теє!

Саме тоді кадриль скінчилась, і спітнілий мій Верґілій підійшов до мене.

— Ач, як танцюємо! — промовив він, обтираючись.

— Нічого, незгірше, — відповів я безуважно.

— А ось що, — сказав я йому мало не пошепки — чому це на балю немає військових?

— Їх майже ніде не приймають, тим більш у такому домі, як дім нашого Амфітріона.

— Дивно! — подумав я і, подумавши, спитав:

— А панночки нічого?

— Зовсім нічого!

Тут заграли вальс, і ментор мій закрутився з якоюсь апетитною чорнявкою. А я, пропхавшись якось між глядачами та глядачками, себто між покоївками та льокаями, що стовпилися біля відчинених дверей, вийшов на терасу та думав про те, як

Мы подвигаемся замтно...




--------------------------------------------------------------------------------


Баль увінчано найрозкішнішою вечерею і не покроплено, не запито, а дослівно залито шампанським усяких марок. Мене простов жах ударило від такої розкоші.

По вечері Амфітріон запропонував ґросс-фатера, і щасливі гості прийняли це з захватом.

Ґросс-фатер почався і тривав з усією сільською простотою, аж поки не вийшло сонце.

Красуні, особливо ж красуні типу героїнь покійного Бальзака, себто красуні не першої свіжости! Не ражу вам танцювати до сходу сонця. Влада, що ви її зберегли над нашим бідним серцем при світлі свічок, зникає при світлі соняшному, а чари, навіяні вами за ніч, заступає якесь гірко-неприємне почуття, подібне до переситу. Але ви, неситі пожерачки бідних сердець наших, в своєму тріюмфі й не помічаєте, як наближається день, і сила ваша щезає, немов прозорий туман, що розстелився над болотом.

Так думав я, покидаючи веселий, невимушений ґросс-фатер і пробираючись між дубами до нашого табору (гості не зміщалися в будинках; напиналося кілька шатрів у кінці саду, — це й був обоз, або, точніше, циганський табор). Наближаючись до шатрів, що блищали в темній зелені, я немало здивувався, почувши в одному шатрі пісні та регіт. Це були друзі-питухи, що воліли самоту (не можна сказати, щоб повну), ніж світову суєту. Я пробрався якось до свого шатра, нашвидку перемінив фрак на блюзу і зник між кущами ліщини.

Я не знав, що до саду підходить став, і мені

читати