Завантажити

засідках, половили зрадою; других — замучили в тюрмах; третіх... сотні тисяч вивезли в сибірські сніги. Аякже... «Квітуй, Радянська Україно!» Теперішні поети ніби цього не відаючи, далі кукурікають: «Нас партія веде». Куди веде? Куди йдемо?
І знаєте, що відповів мені мудрий Вербень? Він оповів притчу про коваля, який умів кувати мечі, що ними вої боронили край. Одного разу коваля полонили вороги й навмисне, для того, щоб він забув, як куються і гартуються мечі, звеліли йому день за днем кувати кайдани. Коваль скорився. Місяці й роки кував він у своїй кузні ланцюги ворогам на радість, а чесним людям на рабство. Коваля вороги вихваляли попід небеса, наділили його маєтками й кликали забавлятись в свої палаци. А люд його прокляв. Кузню дзвінку обходили як закляте місце. Спалили його хату. Готувалася змова, щоб його вбити. Аж тут на старість пильні очі донощиків виявили й куди треба донесли, що старий коваль водночас із кайданами виковує потаємно мечі, котрі щоночі виносять з його кузні юнаки. І була битва. Перемогли юнаки. І згадали вони про старого майстра, який їх озброював. Пішли до нього поклонитися. Але старий уже вмер, і юнаки заледве розшукали на кладовищі забуту могилу. Вони поставили в головах хрест, а на хресті золдтом написали: «Він був великий, бо вмів кувати мечі». Хтось опісля, прочитавши золотий напис, люто його перекреслив квачем і розмашисте розтопленою смолою вивів: «Він був ницим, бо кував кайдани». Згодом ще хтось третій викарбував на хресті долотом: «Він був людиною і час його ловив. Він великий у своїй величі й ниций — у ницості».
— Гарна оповістка, нема що казати, — зітхнули мама. — Хтось її вигадав собі на виправдання. Хтось... в усі часи, давні й теперішні були люди, яких ловив час. Тільки мені здається. Данило Вербень не живе за приписами проповідуваної ним філософії. А тебе навчає... — Мама сердилися не на Вербеня, не на мене навіть, а на саму себе, бо не могли сказати твердо «так» або ж «ні».
— Вербень — вільний птах. Він обрав собі просте життя: на фабриці пакує меблі, голова його нічим не забита, ні від кого не залежний, бо ніхто на його посаду не зазіхає. Директору фабрики, чи, скажімо, секретарю райкому абсолютно байдуже, що якийсь там столяр — пакувальник Данило Вербень замальовує до своїх блокнотів дерев'яні мости, одежу стару жіноцьку чи придорожний хрест. Хоч, можливо, і до Вербеня колись придивляться.
І зовсім інша річ — я, вчитель історії, який має за мету займатися наукою і поезією... який на видноті увесь. — Я подумав, що наші з мамою розмови про «Пиндиликову партію» — це своєрідне риття окопіс для оборони; ми наперед виправдовували себе, знаходили причини і пояснення своїх вчинків; мама теж відчували потребу в обороні через свою нерішучість сказати синові «ні».
Того Свят-вечора ми або не виходили з окопів і розмовляли з мамою про її здоров'я, про мої шкільні справи, про Настку й про Ольгу, про сільські події, про люту цьогорічну зиму, або ж, відступаючи далеко від окопів, згадували, як зовсім недавно, «до совітів» ходили по хатах ґазди — братчики з церковного сільського братства й колядували про те, що в полі плужок оре, а за тим плужком сам Господь ходить, Пречиста Діва їсти їм носить: у ґаздівських колядах, простих, і, здавалось би, монотонних, потужно бринів басовою струною чар ста-ровіку; слова в коляді карбувалися виразно, кожне слово оживало... і вже зникли слова, була довга нивка із кількома зораними «у склад» скибами, був Ісус Христос, сільський із вигляду чоловік, тільки із золотим німбом навколо голови, були неквапні воли в ярмах, були граки на скибах, що вишукували хробаків, були невидимі жайворони в безмежно високому небі, іще стояла край поля Божа Матір із клунком у руці, яка принесла Синові снідати. І ще чомусь ця молода вродлива жінка, яка теж, як її малювали на образах, мала золотий німб, була схожа на мою маму.
Я до смерті, мабуть, до найменшої деталі буду пам'ятати образи, видіння, що виникали в моїй голові, коли, сидячи в запічку, малий і принишклий, як миша, слухав ґаздівську коляду; пізніше я зрозумів, що мелодії ґаздівських, парубоцьких («на читальню»), жіноцьких та школярських коляд, безліч співанок і коломийок вливалися нестримними потоками у мою душу, додавали до крові живлющого рідного ферменту, робили мене таким, яким я є, несприйнятливим до усього нелюдського, ворожого, чужого; і хоч я буду носити партійний квиток й ніби стану членом партії, але це буде тільки зовнішня форма, маска; квиток — це тільки обкладинка, а ядро, глибоко сховане, справжність, зостанеться здорове й чисте.
І чисте, мамо...
— Знаєш, Павле, чого ми товчемося й товчемося навколо твого вступу до партії? — Мама знову повернулися до наболілого, до чиряка. Обидві руки поклали на білий обрус. — Я давно розгадала причину, тільки не зважуюсь уголос признатися. — Вони, мама мої, ніколи не бавили нас, своїх дітей, зайвими пестощами й цілунками, та й самі, видно, не потрібували показної віддячної ласки, я змалку

читати