Завантажити

запам'ятав їх статечною і сильною... і запам'ятав, що їх очі завжди горіли сухим і суворим вогнем; та й тепер очі, дарма, що вицвілі, білі, теж вдивляються у мене пильно й суворо, а руки однак, оте висхле коріння, шукали моїх рук... шукали, знаходили й гладили їх, пестили, і я зрозумів, що мама наперед мене заспокоювали. — Я з самого початку, коли ти лише розповів про свою розмову з Афонею, знала, що ми... ні, ти найперше будеш мати справу з братом, із Зіновієм. Кісточки його лежать на полі в Братишанах (Пам'ятаєш золоту стерню, обіч неї стояли обчухрані вітровіями дуби?), а душа його стривожено нипає поміж нами... ходить, тупцює, б'ється об грати, котрими огороджений нинішній час, який Зіновій не може збагнути, бо в його часі існувало тільки біле й чорне; хотів би він бути тобі суддею, а мені готовий докоряти за потакування, через це не може мене впізнати... не може укластися йому в голові, що рідний брат, якого залишив малим, коли йшов у повстанці, має стати комуністом, має стати ворогом, одним із тієї незліченої тьми, проти якої він воював і від кулі якої загинув; він, певно, теж готовий пустити в тебе чергу з автомата, вбити, та тільки автомат його заржавів. Ти собі уявляєш його муку? Ти собі, Павле, уявляєш, як він низько хилить голову перед друзями, які загинули разом із ним в лісах, і всі вони були прямі й безкомпромісні... й вони, напевне, тицяють у нього пальцями: «Маєш брата-юду, запроданця. А хвалена твоя мама, Зенику, виявилася пересічною сільською бабою. Де ж поділися тая заповзята Ключариха, яка без сльози випроваджувала тебе в повстанці, примовляючи: «Йди, сину, воювати за Україну»? Чому ж молодший вчений її син не викопає автомата та не зніме з нього іржу та не наладує ріжок набоями?
Чи ти вважаєш, Павле, що я фантазую? Чи справді пиндилики вимурують стіну поміж братами, й ти завжди будеш почувати себе винним перед Зеником... будеш відчувати, що на тебе націлений його автомат. А ти... а ти теж озброїшся і, оглядаючись на мене, будеш цілитися в нього?
Я не відповів мамі ні півслова; я ходив по хаті, смалив цигарку за цигаркою і думав, що в маминих словах є рація, останнім часом я теж думав про Зіновія й про стіну, що нас розділить, і з ним власне я один говорив і говорив, то виправдовуючись, то доводячи йому, що в теперішній час старим «шмайсером», який зручний для близького бою, багато не навоюєш. Пам'ятаючи про автомат, треба освоювати іншу зброю — плуг. Так, мій брате, плуг. Більшовики давно перемінили тактику фронтального наступу: вони підступно, поволі розкладають молоді душі, розтопчують національні традиції; триває проповідь «єдіного совєтського народа», бо нібито наступила ера злиття народів; українська мова приречена на загибель, зречення рідної мови, прилучення до російщини вихваляється і підноситься у ранг прогресивності, а для тих, хто сумнівається, розроблена теорія «двох рідних мов»; фальсифікується історія... в кожній історичній епосі що не діяч — то зрадник; власне і української історії майже немає, залишилися в курсах історії в школі та вузах обкраєні абзаци про Галицьке-Волинське князівство, Хмельниччину та Коліївщину, а все інше — Росія, царі, декабристи, народники, робітничі гуртки, Ленін, революція, з'їзди партії. Тарас Шевченко підмальований під атеїстичного бунтаря, революційного демократа, глашатая дружби народів; Іван Франко ціле життя тільки й мріяв про соціалістичний лад у Галичині, заповзято пропагував Маркса й дописував кавальчики до ленінської «Искри»; Центральна Рада, Західно-Українська Народна Республіка — зборища буржуїв, які мріяли, кому б дорожче продати неньку-Україну; в Києві палять українські стародруки; в Галичині то тут, то там спалахують церкви й каплиці; корчують хрести на полях та на роздоріжжях; із музеїв вилучають твори митців, імена яких поскребовані, бо вони, Зенику, малювали українських князів, гетьманів, січових стрільців, Петлюру й Грушевського, і твори ті знищують або ж, як то ведеться у нас, розкрадають; по селах, по зачинених церквах нишпорять облесливі колекціонери, які видурюють за безцінь ікони, речі ужиткового мистецтва, навіть дзвони знімають з дзвіниць й підпільними стежками пачкують в чужі краї; археологи з Москви та Ленінграда, коштовності, здобуті ними в розкопах на нашій землі, явно вивозять до своїх музеїв; письменникам звелено писати про «прекрасну радянську дійсність», а котрий із них зважується втекти в історію, той запідозрюється в усіх смертних гріхах; тих же хоробрих, які пробують говорити бодай про елементарні права людини чи про русифікацію, вихоплюють з людського гурту й за давньою доброю сталінською звичкою везуть у тюрми й табори. Чи ти уявляєш, Зенику — брате, який вал потопту котиться по Україні... хвиля за хвилею, яка пустеля духовна дедалі стає ширшою і глибшою. Сіють та сіють товариші більшовики пісок, на якому ростуть хіба що бур'яни, отруйна хопта. З України зосталася ватерка, кволе полум'я ледве блимає, а студені вітри готові до решти засипати її піском, залити водою з калюж, розтоптати,

читати